Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Ось цей! – показав на нього Проців. – Затятий москвофіл і мій особистий ворог.

– Забирай! – махнув рукою старший. – На одну проблему буде менше. Тільки спочатку відведи до начальника табору. Хоча не думаю, що він буде проти. Вчора австрійці отримали від сербів по шапці. Треба ж якось панам офіцерам розрядитися. Тільки зроби так, щоб я міг бачити, куди він дінеться.

– Побачите, – пообіцяв Проців. – Обов’язково побачите!

Він взяв Теодора за рукав і штовхнув вперед.

– Пішов!

Навіть змучений тривалим перебуванням у тюрмі і майже хронічним голодом Засмужний все ж виявився сильнішим за маленького Семка. Він обернувся до товаришів, знав шапку і поклонився.

– Прощайте, люди! – сказав він. – А якщо щось зробив не так, простіть.

– Бог з тобою! – відповів отець Осьміловський.

Старший наглядач аж підскочив.

– А це що за розмови? – крикнув він. – Ви повинні зарубати на своєму носі: віднині ви належите мені. І все будете робити так, як я скажу. І коли скажу. Все. Говорити, спати, працювати, мочитися, навіть вмирати ви будете тоді, коли мені це захочеться. А якщо комусь цього не сила чекати, прошу: там (наглядач показав на шибеницю) є два вільних місця. А ти забирай його і не тягни з ним.

– Пішов! – вдруге штовхнув Проців Теодора, і вони увійшли на територію Талергофа.

Люди, які працювали, розчищаючи сніг, на хвильку відривалися від своєї роботи, щоб подивитися на ще одного нещасного, для якого, судячи з усього, муки сьогодні закінчаться, навіть не почавшись.

– Куди ти мене ведеш, юдо? – запитав Теодор.

– Говори-говори! – майже поблажливо відповів Проців. – Недовго вже залишилося.

– Чого ж ти мене так ненавидиш? Що я тобі такого зробив?

– Що зробив? – злобно сказав Семко. – Та ти знаєш, що мого тата російські солдати повісили на другий день, коли взяли село? За що? Він не був ні в чому винний. Ти знаєш, що мама збожеволіла біля його шибениці?

– Я тут при чому? – запитав Теодор.

Йому дійсно було шкода Ілька Проціва. Він, принаймні, не зробив Засмужним нічого поганого.

– А це зробили ті, кому ти служив, – продовжував Проців. – Тому тебе чекає те, що пережив мій тато.

– Семку, ти ж чудово знаєш, що нікому я не служив.

– А ось зараз пани офіцери вирішать, служив ти москалям чи не служив.

Біля будівлі, де, судячи з усього, містилася контора табору, стояв вартовий.

– Wohin? [22]– запитав він.

– Ось його, до пана коменданта, він москвофіл. Треба повісити, – жестикулюючи повідомив Проців.

– Was? [23]

Семко Проців тільки тепер усвідомив, що така жадана помста може бути відтермінована. Він стояв у нерішучості не знаючи, що робити. Враз у голові сяйнула здогадка. Він штовхнув Теодора наперед.

– Переклади йому! – наказав.

Засмужний здивовано скосив погляд на Семка, потім на вартового й усміхнувся з ситуації, яка склалася.

– Він каже, що я москвофіл і мене треба повісити, – чистою німецькою мовою сказав Теодор. – І це він вимагає, щоб прийшов ваш начальник.

Вартовий витріщив на обох очі, не роздумуючи, хто з них трьох дурень. Зробивши невтішні для себе висновки, він все ж вирішив не зариватися.

– Подивись за ним! – кивнув він і зник за дверима.

При цьому Теодор так і не зрозумів, кого вартовий мав на увазі.

– Зараз все закінчиться для тебе, – задоволено говорив Проців.

Невдовзі двері відчинилися і поруч з вартовим з’явився лейтенант.

– Ось він! – Вартовий показав на Теодора.

– Хто такий? – строго запитав лейтенант.

– Поясни йому, – наказав Семко.

– Теодор Засмужний, ґефрайтер Дев’ятого Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта, гер лейтенант! – відрапортував Теодор.

– Ну і що?

Відповідь новоприбулого в’язня, видно, сподобалася офіцерові.

– Він каже, що мене треба повісити.

При цьому Проців задоволено кивав головою.

– Доннер веттер! – вилаявся лейтенант. – Геть звідси! Ще раз потурбуєте мене такою дурницею, накажу повісити обох!

З цими словами він зайшов у будинок, голосно гримнувши дверима.

– Що він сказав? – запитав розгублений Проців.

– Він сказав, якщо ти ще хоча б раз захочеш мене повісити, то він повісить тебе самого, – відповів Теодор. – А зараз відведи мене до мого барака. Це наказ лейтенанта.

Семко Проців не знав, що відповісти. Він зрозумів, що Засмужний перехитрив його, але довести нічого не міг. Він хоч і не знав німецької мови, все ж вираз «Доннер веттер!» був йому знайомий. Лейтенант був невдоволений їхнім прибуттям. Чи дійсно він говорив те, що повідомив Теодор, чи це вигадка, Проців не знав. Але якщо не вигадка, то…