Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Здивований такими словами, Теодор спробував вияснити більше, але наткнувся на вперту мовчанку.

Він розгадав цю загадку зовсім скоро; правда, це сталося при трагічних обставинах.

Зима вже доживала останні свої дні, як табором прокотилася новина: декілька в’язнів захворіли на тиф. Спочатку цьому не приділили належної уваги. Тиф то тиф. На одну болячку більше, на одну менше. Всім гадалося, що їхній головний ворог – холера, яка кожного дня забирала свою данину. Але кожного нового дня хворих на тиф ставало більше, і невдовзі стало зрозуміло, що почалася епідемія.

Вже наступного дня почали помирати ті, хто захворів першим. А останнього дня зими зліг Осип Бучма. Його, як інших хворих, перенесли у лікарняний барак. З усіх необхідних у таких випадках медикаментів у бараку був один лише лікар Могильницький. Він і ще священик Володимир Венгринович були єдиними, хто хоч якось старалися полегшити долю нещасних. Смертність тих, хто захворів, сягала ста відсотків. Кожного дня на кладовище під соснами відправлялися до десятка похоронних процесій. Спочатку вони завертали до однієї з двох церков – православної чи греко-католицької.

Коли хвороба звалила Теодора Засмужного, її пік вже минув і більше тисячі русинів упокоїлися на цвинтарі. За ним ніхто не збирався ходити і тим більше лікувати. Теодора просто поклали на дерев’яну підлогу, де ліжком була звідкись привезена солома; його оглянув лікар Могильницький, причому лише прицмокнув язиком. Цей жест міг означати лише одне: якщо вже захворів серед хворих тифом, то і хвороба може бути лише тифом.

Теодор залишився сам зі своїми думками. У нього вже не залишилося жодної надії вибратися звідси живим. Кругом лежали такі самі, як і він, нещасні. Оскільки перебували вони тут різний час, то й ступені хвороби у них були різні: одні безперервно марили, другі металися у гарячці, треті стогнали, а інші лежали нерухомо. Час від часу до них підходив лікар, мацав пульс. Частіше хворі виявлялися мертвими. Тоді санітари (також із в’язнів) виносили тіло з барака, а натомість клали нового хворого.

– І ти тут, друже? – почув Теодор слабкий голос поруч.

Повернув голову. У зарослому блідому, аж жовтому, худому обличчі він ледве впізнав такі знайомі риси Осипа Бучми. Було видно, що хвороба висмоктала з нього усі соки, і тепер поруч лежав лише обтягнутий жовтою шкірою скелет.

Осип Бучма помітив цей погляд Теодора і спробував усміхнутися.

– Ну, нічого, тепер вже недовго, – мовив він після паузи. – Скоро і мене ось так, як інших. Як там наші?

– Тримаються, – відповів Засмужний.

– І Богу дякувати. Може, їх промине наша доля.

Осип замовк, змучений розмовою. Теодор з жалем дивився на друга і розумів, що той уже не жилець. Знав Засмужний, що і його чекає те саме.

– Дорку! – знову озвався Бучма. – Я хочу тобі щось сказати. Перед смертю.

– Облиш, друже. Потім скажеш.

– А потім для мене вже не буде. Ти пам’ятаєш той день, коли повернувся з холодного конкуру?

– Це тоді, коли Семко замерз?

– Він не замерз, – почув відповідь.

– Тобто? – здивувався Засмужний.

– Це я його задушив, – просто сказав Бучма.

Захоплений зненацька Теодор не знав що відповісти.

– Ти… сам? – нарешті спромігся він вичавити з себе.

– Скажімо так, сам.

– Але навіщо?

– Просто несила було дивитися, як він над тобою знущається, – говорив Осип. – Та й від мене він мав своє отримати.

Було видно, що Бучма стомився від розмови. Осип на півслові замовк, втупився поглядом у стелю і лише по животі можна було зробити висновок, що хворий ще живий.

Вражений почутим, Теодор Засмужний залишився зі своїми думками. А вони були невеселими. Вони стосувалися навіть не розповіді вмираючого. Інше хвилювало його. Все йшло до того, що з цього барака він своїми ногами не вийде. Рідко кому це вдавалося. А так не хочеться помирати, коли тобі лише тридцять один рік і ти як слід навіть пожити не встиг! І десь там, за Карпатами, залишилися Палазя з сином, Юрко. Що з ними зараз? І що з ними буде, коли його не стане? І, зрештою, чи дізнаються вони, що з ним самим трапилося?

Стомлений, Теодор несподівано для себе заснув глибоким сном зовсім без сновидінь.

Розбудила його метушня праворуч. Повернув голову.

Двоє санітарів піднімали за ноги і руки бездиханне тіло Осипа Бучми.

Від безсилої образи Теодор Засмужний заплакав.

Іван Засмужний міг із впевненістю вказати точну дату, коли перестав беззавітно вірити у непогрішність і вселенську мудрість цісаря Франца Йосифа Першого. Але спочатку була звична на початку війни романтика, підсилена усвідомленням того, що саме ти воюєш за інтереси цісарсько-королівської корони. Це вона змушувала молодь вистоювати довгі черги, щоб записатися до війська; це вона гнала їх, уже одягнутих в однострої, в атаку, з якої можна було не повернутися; це вона водила рукою солдата, коли солдат писав листа додому. Військова романтика мало чим різнилася по обидві сторони фронту. Всюди, в усіх країнах, що зійшлися у смертельному герці по всій Європі, настрої молодих людей у ті часи були схожими.