Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Семко зіщулився. Йому стало холодно. Місяць тому офіцери повісили його попередника тільки за те, що той не виконав наказ якогось солдата.

– Ну нічого, – заспокоїв себе Проців. – І так здохнеш. Ще шкодуватимеш, що не помер сьогодні.

– На все воля Божа, Семку! – філософськи відповів Засмужний. – І не тобі вирішувати. А зараз веди мене до моїх, а то, не приведи Боже, повернеться лейтенант. Ти ж не хочеш цього?

Ні, цього Семко Проців не хотів, тому він, кинувши «Пішли!», повів Теодора широкою і довгою дорогою у самий кінець табору і залишив перед широкими дверима останнього барака.

Теодор штовхнув дерев’яні двері зі свіжої сосни і опинився у довгому і широкому бараку. По обидва боки проходу розташувалися чотириярусні дерев’яні нари.

Весь центральний прохід заповнили тільки-но прибулі в’язні.

Появу Засмужного вони зустріли як повернення з того світу. І те, як зустріли його появу мешканці барака, було недалеко від істини. Старожили, яким уже розповіли історію Теодора, навіть перехрестилися.

Засмужний привітався. Йому відповіли невпопад.

– Царице небесна! – почувся з натовпу голос Михайла Березовця. – Та це ж Теодор!

В’язні розступилися, і Засмужний побачив, що всі каменюхи обступили людину, яку він аж ніяк не сподівався тут зустріти. Виснажений, бородатий, почорнілий, але це був не хто інший, як отець Лев Саламон.

– Отче! – зрадів Теодор і подався вперед. – Звідки ви тут?

Лев Саламон зробив крок назустріч, протягнувши руки. Він обняв Засмужного, притиснув до себе: на його очах виступила скупа чоловіча сльоза.

– Живий! – тільки й сказав він. – Дякую Тобі, Господи! Я знав, що чудеса є, але зустрівся з ними вперше.

– Та що ви? – здивувався Теодор. – Що ви так говорите, неначе я помер і воскрес?

– А так і сталося, – продовжив Саламон. – Нікому ще не щастило потрапити у «вішальний список» і повернутися живим. Я вже навіть хотів відслужити за тобою поминальну службу.

– Тут є наша церква?

– Тут багато чого є, – відповів отець. – Скажи краще, як тобі вдалося вирватися з лап цього антихриста?

– Семка? Та дуже просто. Мені вкотре допомогло знання німецької мови.

І Теодор Засмужний розповів присутнім про події останніх п’ятнадцяти хвилин. Обличчя в’язнів світлішали, а наприкінці дехто навіть засміявся.

У той час, як каменюхи дружно хлопали Теодора по спині, захоплюючись його винахідливістю, Лев Саламон не розділяв загальної радості.

– Він від тебе не відстане, – мовив Саламон, коли Теодор закінчив свою розповідь.

– До речі, звідки тут Семко? І звідки ви? Уведіть мене в курс справи.

– Пройдемо, – запропонував отець. – Відпочиньте з дороги. А то завтра, може, доведеться працювати.

– Де? – поцікавився Осип Бучма.

– Всюди, де через ніч сягне буйна фантазія наших мучителів.

Новоприбулі почали займати вільні місця; каменюхи «оселилися» разом. Вони оточили свого пароха і боялися пропустити хоча б слово з його розповіді.

– До речі, – спохватився Саламон. – Ви знаєте щось про моїх?

– Ні, – відповів Григорій Стадницький. – Нас взяли на другий день після вас. Пані їмость вийшла нас проводжати, але ми були більш заклопотані своєю долею.

– Це, звичайно, правильно, – зітхнув Саламон. – Після того, як мене заарештували, жандарм Солярж запровадив мене у польову жандармерію у Добросині, а звідти під конвоєм п’ятьох мадярських конвоїрів на конях відправили у тюрму до Жовкви. Через три дні залізницею мене і ще багатьох нещасних вивезли до Львова, у тюрму «Бригідки», а останнього дня літа, коли піді Львовом вже стояли російські війська, відправили сюди, у Талергоф.

– І як тут? – поцікавився Василь Лака.

– Гадаю, ви все ще побачите, – відповів священик. – А спочатку це було лише велике піщане поле, нікому не потрібне, бо тут нічого не росло. Коли ми приїхали сюди, з усіх споруд застали лише нашвидкуруч встановлену дротяну огорожу по периметру. Та місяць тому на цьому місці навіть бараків не було! Спали просто на землі. Якщо мав жмут соломи під собою, то вважався щасливчиком.

Саламон зітхнув.

– Багато нещасних закінчили тут своє мученицьке життя! Дехто простудився на холодній землі і вже не оправився; хтось заразився холерою, але найбільше тут допікають воші. Два дні тому вони зажерли до смерті десятьох в’язнів.

– Та-ак! – протягнув Засмужний. – Дійсно: там, звідки ми прибули, був курорт.

– А Семко Проців? – нагадав Максим Холод.

– Семен? Він зумів втекти якраз перед тим, як Кам’янку Лісну захопили російські війська. Після того, як вони повісили його батька, Семко взагалі озвірів. Йому здається, що в усіх його бідах винні ми. Тому він і мститься нам.