Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Їм ніхто нічого не збирався пояснювати, тим більше не збирався виправдовуватися перед ними за незручності. Як худобу, їх погрузили у вагони і кудись повезли. Куди – ніхто не знав. Крізь запотілі від людського дихання шибки вікон мало було що видно. Тільки одного разу вдалося прочитати назву міста, яке поїзд проїхав, навіть не зупинившись у ньому. Лінц. Отже, везуть не просто на південь, а й, можливо, навіть у саму Австрію. Тільки навіщо? У декого зажевріла надія, що десь там, у високих кабінетах Відня, зрозуміли, що нераціонально тримати таку велику кількість чоловіків у тюрмах, і цілком реально, що їм видадуть зброю й відправлять на війну. Оскільки везли якнайдалі від Галичини, то, з усього видно, що прийдеться воювати з Сербією.

Теодор Засмужний не поділяв цих настроїв. Не те, що йому подобалася тюрма, але й на фронт не дуже хотілося. Місяці, проведені у камері Терезіна, отверезили його, зробили більш раціональним у думках.

Того дня лише одного разу поїзд зупинився. Не на якомусь вокзалі, а майже серед поля. В’язнів вигнали з вагонів, повідомивши, що на справляння своїх природних потреб і на прийняття їжі відводиться лише півгодини. З кожного вагона четверо рознощиків їжі принесли по два великі баняки, у яких була якась каша. Цю баланду назвали кашею через те, що іншої назви вона не витримувала.

Минув відведений на приймання їжі час, і пролунала команда «По вагонах!». Розуміючи, що вдруге ніхто запрошувати не буде, в’язні позіскакували зі снігу і побігли до вагонів. Поїзд поїхав далі.

Перед зором змучених дорогою голодних галичан відкрилася велична і водночас жахлива картина. На величезному полі, обнесеному двома рядами колючого дроту, у чотири ряди розташувалися довгі приземисті бараки. Скільки їх було – на перший погляд підрахувати неможливо. Уся територія була покрита вчорашнім снігом, і усюди люди його розгрібали. І снігу, і людей було дуже багато. Одні в’язні розчищали від снігових наметів дорогу між бараками, другі накидали його на великі сани, треті відвозили їх кудись далі, у протилежний кінець табору.

Там же над більш низькими бараками здіймалися дві дещо вищі будівлі, на яких вгадувалися хрести.

Одразу ж за високими дротяними воротами росли декілька дерев. Зараз вони були безлисті, зате між ними перекинута балка, на якій на мотузках хиталися з десяток повішених.

Побачивши це, прибулі жахнулися, дехто перехрестився.

Тим часом ворота відчинилися, і до в’язнів підійшов високий чоловік у добротній військовій шинелі. За ним ховався інший наглядач, низенький, що ледве сягав тому до плеча.

– Ну, москалі, кацапи і зрадники! – голосно, щоб почули всі, сказав він. – Ласкаво просимо у табір праці і відпочинку Талергоф!

Сказав – і засміявся своїй же дотепності. А його напарник вийшов наперед, також усміхнувся і мовив:

– Ну, здрастуйте, землячки!

Серед в’язнів прокотилося замішання. Принаймні десяток з них впізнали його. Неймовірно, але це був Семко Проців, той самий Проців, який запроторив їх сюди і про кого вже перестали згадувати.

Як виявилося, даремно.

А старший наглядач продовжував:

– Хочу, щоб перед тим, як переступите ці ворота, ви зрозуміли просту істину: віднині ви – ніщо! Вам тут нічого не належить. Абсолютно! Забудьте, чим ви були дотепер. Ви будете жити, якщо я цього захочу. Не більше не менше. Запам’ятайте таке: за цими ворітьми для вас я – і бог, і цісар, і спаситель. За будь-який вчинок, повторюю, будь-який, вас чекає шибениця. Що це за вчинок? Запізнення на роботу, не привітався з табірним начальством, косий погляд чи слово проти будь-кого з наглядачів. І ще одне. Моліться за перемогу армії найсвітлішого цісаря, а то будь-які поразки Австрії ви відчуєте на своїй шиї.

Він показав на повішених.

– Ось цих стратили лише через те, що армія цісаря недавно програла битву. І можу вас порадувати: останнім часом це трапляється дуже часто.

Так, перспективи були невеселими. Це в’язні зрозуміли одразу.

– А тепер, бидло, вас відведуть у барак, де ви деякий час будете жити, – говорив наглядач. – Поки не здохнете і не звільните місце іншим. Пішли.

– Пане Тимчук! – озвався Проців. – Дозвольте забрати одного. Навіщо нам даремно годувати? Сьогодні ж вирішимо цю проблему. А за ним я вже чотири місяці полюю.

– Хто такий? – запитав старший.

– Засмужний! Вийти наперед!

Теодор не здивувався, що саме його має на увазі Семко. Він покірно вийшов із загальної колони.