Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Всю середину камери займали довгі столи з лавками, де в’язні мали проводити свій час і обідати. Але навіть побіжний погляд на цей «інтер’єр» говорив, що ні місць для «відпочинку», ні місць для приймання їжі всім не вистачить.

Невідомо про що думали організатори цієї «вистави», але усіх арештованих у Равському повіті зігнали саме сюди, в одну камеру. Зрештою, в’язні цьому навіть зраділи. Вони якось самостійно, без жодної команди, старалися триматися разом. Тут же начальство «пішло» їм назустріч.

Розмістилися, правда, не обійшлося без образ і штовханини. Ніхто не хотів жити на найнижчому та найвищому ярусах. У першому випадку тебе могли просто зачепити чоботом, у другому – зараз, коли надворі літо, зверху було особливо душно.

Не пощастило тим, хто зайшов у камеру останнім. Саме їм залишилися нижні та верхні місця.

Засмужний, Бучма, Березовець та Холод встигли кинути свої пожитки на другий ярус біля вікна, як двері знову відчинилися, і у камеру ввійшов офіцер з відзнаками капітана.

В’язні повернулися до нього.

– Někteří zvásmluvit česky? [20]– запитав він.

Наперед вийшов священик, якого Теодор неодноразово бачив на престольних празниках у Кам’янці Лісній. Його звали Микола Осьміловський.

– Budes ledovat kamera, – повідомив офіцер. – Tam musí být pořádek. [21]

З цими словами капітан покинув камеру. В’язні обступили священика.

– Що він сказав? – допитувалися.

– Сказав, що я назначений старостою, – розгублено відповів той.

– І правильно, – погодився інший священик. – Як не як, нам тут жити.

Новоспечений староста оглянув присутніх і запитав:

– Може, хтось добре знає німецьку? А то я не дуже розумію.

– Я знаю, – згодився Теодор.

– Як вас звати?

Засмужний назвав себе.

– Будете моїм помічником. А то хто знає, чи не поміняється влада з чеської на австрійську.

Що ж, помічником, то помічником. Теодорові було однаково. Він повернувся до своїх нар.

Поволі життя у камері налагодилося, якщо взагалі може налагодитися життя у тюрмі. Поміж собою в’язні вибрали відповідальних за їжу, і вони тричі на день приносили великий баняк з тим, що наглядачі чомусь так гордо називали сніданком, обідом і вечерею залежно від часу приймання. Кожного дня ввечері відбувалося прибирання камери. Тут уже встановили черговість.

У неділю і у великі свята священики почергово відправляли службу.

Життя налагоджувалося.

Час від часу в’язнів по одному викликали на допити, але радше за все це була лише розмова. Вся адміністрація тюрми Терезін складалася з місцевих чехів, і вони відносилися до русинів до певної міри прихильно.

У камеру майже не доходили відомості з волі, і вони не могли зорієнтуватися у подіях. Своєрідним джерелом новин були ті самі допити, коли адміністрація могла іноді бовкнути зайвого. Так мешканці камери дізналися, що вони були першими, кого привезли у Терезін, що після них прибуло ще п’ять етапів і що більше в’язнів стара тюрма, облаштована у фортеці, побудованій імператором Йосифом, прийняти не могла. Тому заарештованих русинів відправляли кудись далі, в Австрію.

Четвертого вересня нарешті викликали і Теодора Засмужного. Він йшов довгим коридором у супроводі охоронця, який відстав від нього на півкроку. Права стіна виходила на внутрішнє подвір’я, а зліва численні двері вели у камери.

Теодор намагався налаштуватися на майбутній допит. Від тих, хто вже побував там, знали, що слідчі вели розмову досить-таки толерантно, нікого не залякували, але не варто було розслаблятися і, не дай Боже, бовкнути зайвого.

Після чергового повороту Теодор зіткнувся з незнайомим йому в’язнем, що у супроводі наглядача, у кайданах на ногах, повертався у свою камеру. Це був ще досить молодий юнак, але вже оброслий давно неголеною щетиною, худий, із запалими очима. Він ішов як дуже змучена людина, нікого не бачачи перед собою. Його погляд байдуже ковзнув по обличчю Теодора, але той не помітив в очах незнайомця ні іскри зацікавлення.

Коли вони розминулися, охоронець підійшов до Засмужного ближче і тихо запитав:

– Ви знаєте, хто це був?

Здивований такою зміною у ставленні до нього наглядача, Теодор лише заперечливо похитав головою.

– Це Принцип! – повідомив охоронець.

– Який принцип? – не зрозумів Засмужний.

– Гаврило Принцип.

Від несподіванки Теодор аж зупинився.

– Той самий? – перепитав він.

На знак згоди охоронець кивнув головою. Теодор обернувся, але знаменитого в’язня вже не було.