Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Це був сербський терорист Гаврило Принцип, вбивця наслідника австрійського престолу Франца Фердинанда. Саме цей його вчинок і призвів до того, що зараз у смертельному герці зійшлася вся Європа, що, зрештою, сам Теодор Засмужний опинився тут, у тюрмі поблизу Праги.

(Як дізнався пізніше Теодор, усі учасники терористичної організації «Млада Босна» за вироком військового трибуналу були повішені, лише безпосередній виконавець отримав двадцять років ув’язнення – йому не виповнилося ще дев’ятнадцяти. Тут, у тюрмі міста Терезін, він пробуде чотири роки, захворіє на туберкульоз і помре 28 квітня 1918 року.)

Вийшли на внутрішній двір тюрми. Вересневе сонце сліпило відвиклі від яскравого світла очі. Теодор закрив їх долонею. Повітря було сухе і тепле. Навіть тут, у тюрмі, відчувалося, що осінь вступає у свої права.

Приміщення, куди завів Теодора охоронець, стояло дещо осторонь камер і приємно виділялося від них зовнішнім видом, а кімната, де мав відбутися допит, дійсно була кімнатою, а не камерою.

Навпроти Теодора сидів начальник тюрми капітан Густав Ремек.

– Ви розмовляєте по-німецьки, – чи то запитав, чи то констатував капітан.

Засмужний кивнув головою.

– Добре, тоді нам буде легше порозумітися, – чомусь зрадів офіцер. – Послухайте, Теодоре, я чогось не розумію.

– Чого саме, пане капітане? – запитав Теодор.

– Який ідіот наказав вас заарештувати?

– Не розумію.

– Я можу зрозуміти, чому тут сидять інші. Москвофіли, члени їхньої партії, як-не-як вороги цісаря. А ви… Ви володієте німецькою мовою краще, аніж деякі безграмотні чиновники у міністерстві, ви служили в елітних військах. Я сам служив лише в уланах. Нагороджені хрестом цісаря. Чому вас заарештували? Хто це зробив?

– Намісник Львова, – повідомив Теодор.

Капітан не відповів. Засмужний подумав було, що той злякався, що непрямо обізвав високого чиновника ідіотом, але Ремек лише повідомив:

– Вчора наші війська залишили Львів.

Ця звістка – неначе обухом по голові. Теодор ще не встиг опам’ятатися, а капітан Ремек запитав:

– Ви розумієте, що це може для вас значити?

Теодор Засмужний не розумів, у чому чесно признався.

– Це значить, що територія, на якій ви проживали і з якої вас забрали в тюрму за підозрою у шпигунстві на користь Росії (правда це чи ні, не важливо), окупована тою самою Росією. Боюся, що ставлення до вас відтепер зміниться. Хоч я і лояльно ставлюся до вас, русинів, ви маєте зрозуміти, що наді мною є начальство, яке не поділяє моїх думок.

Виходило так неначе капітан виправдовувався перед в’язнем за майбутні незручності.

– Але я хочу сказати, що ми, чехи, ставимося до русинів добре.

І це було правдою. За майже місяць перебування тут жоден охоронець-чех не дозволив собі нагрубити в’язням. Мало того, дізнавшись, що поруч мучаться брати-русини, місцеві жінки приходили під ворота тюрми і приносили їжу і чистий одяг.

А капітан продовжував:

– Чи є у вас якісь побажання чи скарги?

Теодор задумався.

– Так, якщо можна, – сказав він.

– Я вас слухаю.

Капітан відкрив зошит, щоб записати.

– Пане капітане! У мене закінчився тютюн, а курити страх як хочеться.

– І все? – здивувався Ремек. – Оце і все ваше прохання? Ви не хочете написати додому листа?

– Куди? – тільки й запитав Засмужний.

Офіцер хотів було здивуватися ще раз, але раптом згадав, що і писати в’язням нікуди: їхня домівка опинилася за лінією фронту.

Теодор повертався у камеру тією самою дорогою у більшій задумі, ніж раніше. Зміну у його поведінці помітили і співкамерники. Вони, звісно, захотіли дізнатися про причину зміни настрою товариша.

Засмужний розповів про свою розмову з капітаном. Як і його самого, звістка про здачу Львова всіх шокувала. І справа була не в тому, що австрійська армія відступала. Інше хвилювало бранців. Коли раніше вони, хоч і вивезені на захід і запроторені за товсті стіни Терезіна, все ж були з рідними, що залишилися вдома, в одній країні, тепер же їх розділяли ощетинена вогняна лінія фронту. Про свою долю в’язні не думали.

А зовні нічого і не змінилося. Побудка, такий-сякий туалет, сніданок, вранішня перекличка на плацу тюрми, повернення назад у камеру, обід, вечеря, сон, – і море вільного часу, якого просто нікуди було діти. В’язні вже почали навіть звикати до свого становища. Довгими осінніми вечорами стіни камери чули журливу пісню ув’язнених галичан: