Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Ох, – видихнула жінка. – Як худобу зігнали і повезли. Що ж йому пережити прийдеться!

Про себе Пелагея не думала.

Арештантів везли тією самою дорогою, якою усі вони звичайно колись відправлялися у військо. Проїжджаючи через попутні села, кавалькада возів поповнювалася місцевими. Видавалося, що Австрія захотіла забрати з сіл усіх чоловіків: частину на фронт, а більшість – у тюрми.

Приїхали на Рава-Руський вокзал, а там людей – як мурах! Як у Кам’янці Лісній жандарми обступили заарештованих, так і тут те саме, тільки жандармів було значно більше, та й число бранців доходило до сотні. Новоприбулих прикладами гвинтівок, стусанами й просто копняками зігнали з возів і погнали до загального натовпу. При появі новачків жандарми розступилися, і до того немалий натовп поповнився ще півсотнею.

– Триматися разом! – сказав Григорій Стадницький, і всі в знак згоди закивали головами.

Це зробили не лише каменюхи, але й незнайомі люди. Видно, цієї команди якраз не вистачало розгубленим людям, які ще сьогодні зранку нічого не підозрювали. У таких випадках кажуть: «А як гарно день починався!»

Капітан Солярж залишив своїх «підопічних» і широким кавалерійським кроком попрямував до угорських офіцерів, що згрупувалися біля входу у приміщення вокзалу.

– Скільки? – поцікавився якийсь майор.

– Точно не знаю, – розгублено відповів Солярж. – Зараз порахую.

– Завелика честь для цього бидла. Приблизно?

– П’ятдесят.

– Так і запишемо. Пане лейтенанте, розпорядіться, щоб прибулих погрузили у вагони. Скоро відправляємося.

Лейтенант жандармерії, до кого звернувся майор, віддав честь і побіг виконувати наказ. Жандарми заметушилися і прикладами потіснили арештованих. Останнім не залишалося нічого, як покірно крокувати до вагонів.

Саме у цей момент до жандармів підійшов військовий офіцер.

– Що тут відбувається? – нерозуміюче запитав він. – Хто ці люди?

– Це москвофіли, пане полковнику, – відповів майор. – Заарештовані за симпатію до ворога цісаря.

– Відколи це русофільство стало державною зрадою? – здивувався полковник.

– Від позавчорашнього дня.

– Дурня якась. Відправили б їх на фронт. Він миттю вибив би з їхніх голів усю маячню про слов’янське братерство.

– Не можна їх на фронт, – заперечив майор. – При першій же нагоді вони перебіжать до ворога.

– Тоді на захід відправте, якщо самі не додумаєтесь до такого!

– Пробачте, пане полковнику, але ми виконуємо наказ свого начальства. У нас з вами воно різне.

– Це так, – сказав полковник. – А що я скажу своєму начальству, коли бачу, що вагони, якими мали відправлятися у Золочів війська, забрали ви?

– Це наказ намісника Лємберга.

Полковник на це не відповів нічого. Він ще раз подивився, як жандарми заганяють у вагони арештованих, плюнув собі під ноги і попрямував вулицею до площі, на якій скупчилися війська.

Тут серед щойно мобілізованих у загальній колоні чекав наказу солдат третього взводу другого дивізіону Іван Засмужний. Він навіть не підозрював, що так недалеко від нього сідає у переповнений вагон його рідний брат Теодор. Він, як і всі піхотинці, не були проінформовані про події, які відбувалися поза межами казарми. Власті постаралися, щоб колони заарештованих й військових не перетиналися. Перших підганяли прикладами, солдатів проводжали квітами міські панянки.

А Теодор Засмужний у цей самий момент опустився на сидіння вагона. Поруч притулилися друзі. І знову нерозлучна четвірка опинилася разом, хоч це коштувало декількох зайвих синців на спині. Але то було того варте. Спостерігаючи, як швидко заповнюється вагон, кожен думав про свою долю.

– Хтось що-небудь розуміє? – запитав Осип Бучма. – Теодоре! Ти серед нас найрозумніший. Чому нас заарештували?

– Тобі жандарм хіба доступно не пояснив? – подав голос Максим Холод.

– Ну, я розумію, Теодор.

– А що Теодор? – запитав Засмужний.

– Пробач, Дорку, але ти дійсно був у цьому москвофільському товаристві. А чому заарештували нас?

– Ти, Осипе, або дурний, або нерозумний, – сказав Михайло Березовець. – Хіба ти забув, як ходив на зустріч з цим доктором. Як його?

– Михайло Король, – нагадав Максим.

– А хіба ти забув, як Семко увесь час щось записував? Чи ти гадаєш, що він записував за лектором?

– То ти хочеш сказати, що Проців вже тоді задумав нас заарештувати?

– Ну, тоді не тоді, але він чотири роки чекав на слушний момент. Помстився нам за все: і за наші насмішки йому, і за свою «комісію», і за образу на Теодора, що відбив у нього Палазю. Не допомогло навіть те, що його нагородили цісарським хрестом.