Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Семку, відповіси мені на таке запитання.

– Ну?

– Скажи нам: і як то бути юдою? Солодко? І де ці твої тридцять срібняків?

– Но-но, полегше! – сказав Семко. – Я, на відміну від вас, ніколи не зраджував короні.

Стадницький штовхнув Засмужного вбік.

– Дивись!

Вони вже виїхали за межі села. Обабіч дороги росли древні верби, деякі з них були вже повністю трухляві, інші – порівняно молоді. На одному з таких дерев висіло повішене тіло якогось чоловіка. Воно злегка гойдалося на легенькому вітрі.

– Хто це? – здавлено прошепотів Засмужний.

– Кацап, – також тихо відповів Семко.

Йому, видно, також була неприємною ця картина.

– Наш?

– Втікав від жандармів. Зловили і щоб більше не думав втікати, прив’язали за шию.

– Я його знаю, – раптом сказав Григорій. – Це Василь Лука з Любелі.

Побачене остаточно розвіяло надію на щасливе закінчення цієї пригоди. Лише тепер чоловіки усвідомили всю серйозність ситуації, у яку потрапили. Доводилося чекати на найгірше.

Пелагея нашвидкуруч зібрала одяг, що потрапив їй під руки і хотіла вже бігти до староства, але Юрко, який зберіг здатність тверезо мислити, зупинив її. Насамперед він наказав зовиці взяти принесену Теодором ще з війська сумку. Туди Пелагея поклала штани, кабат, чоботи. Юрко чомусь пошкодував, що вже зносилася Теодорова військова форма. Він не знав чому, але йому здавалося, що це могло б допомогти братові. Не забув Юрко покласти до сумки люльку з тютюном.

Пелагея вийняла з печі тільки вчора спечений хліб. Вона хотіла віддати увесь, але в сумку влізла лише одна буханка.

Почувши про біду, до хати забігла захекана сестра.

– Де Дорко? – з порога випалила вона.

– Забрали жандарми, – заплакала Пелагея.

– Ой, як же це?

Юрко тим часом згадав, що тут він єдиний чоловік і владно сказав:

– Годі плакати! Треба ще віддати це Доркові. Настуню, ти забирай малого до себе. Я запрягаю коней, а ти, Палазю, закінчуй тут. А то, не приведи Господи, не встигнемо.

Пелагея постійно підганяла братового. Це дуже заважало Юркові, хоч він і не подавав виду. Але з кіньми впорався швидко.

Теодор ніколи не підганяв коней, вони відчували його команди самостійно. Тут же Юрко, щоб встигнути, час від часу вдаряв їх батогом.

Проїжджаючи повз повішеного, Пелагея знову заголосила, а Юрко аж перехрестився. В голову лізли всілякі думки, одна страшніша за іншу. Він ще більше підганяв коней, а ті не розуміли, чим зумовлена така різка зміна у ставленні до них.

А Засмужним було не до церемоній. Вони лише одного хотіли: встигнути.

Уже вкотре майдан перед церквою став свідком людського горя. Правда, людей тепер зібралося менше, ніж минулого разу; прийшли лише ті, до яких ці події мали безпосереднє відношення. Не було у натовпі місцевого священика. Лише вчора його забрали ті самі жандарми на чолі з Соляржом і запровадили до жовківської тюрми. Зате самих військових назбиралося більше. Вони обступили групу з десятка чоловіків. Це були заарештовані. До них не підпускали нікого: ні жінок, ні дітей. Неподалік від жандармів стояв капітан Солярж – дебелий чолов’яга з червоним обличчям, яке звичайно буває у людей з високим тиском. Поруч споглядав на дійство Семко Проців.

Його батько, війт села, стояв осторонь.

Коли під’їхали Засмужні, дійство вже підходило до завершення. Видно, всіх, кого мали заарештувати, заарештували, кого мали повісити – повісили. Тому Солярж махнув рукою, й жандарми почали тіснити заарештованих до приготовлених для цього возів. Стало зрозуміло, що передати принесене жінками не вдасться. Жіноцтво заголосило.

Юрко подивився на Теодора, якого разом зі всіма тіснили до возів, і сміливо підійшов до війта.

– Дядьку! Дозвольте хоч одяг передати хлопам! – благально сказав він.

Проців підвів на нього похмурі очі.

– Не я цим керую! – відповів війт.

– Та ви ж влада!

Було видно, що дійство не по душі старості. Він всіма своїми діями намагався показати, що не має до цього ніякого стосунку. І це йому б вдалося, якби не Семко. Син грав тут не останню роль. Мало того, багато селян знало, що саме його син привіз з Перемишля списки підозрюваних у шпигунстві каменюхів. Тому Ілько Проців, кинувши «Я зараз!», підійшов до Соляржа.

– Пане капітане! – сказав він. – Жінки хочуть передати чоловікам щось вдітися.

– Обійдуться! – відказав капітан, а Семко невдоволено прошипів:

– Тату, не втручайтеся! Без вас розберуться.

– Я не сумніваюся, що розберуться, але ти поїдеш, а мені тут залишатися. Подумай про матір!