Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Чому зразу вбили?

– Але ж вбили! І тепер це ми розгрібаємо.

Перша мобілізація у Кам’янці Лісній почалася через два дні, і під неї потрапив Іван Засмужний. Почувши таке, Анастасія пригорнула до себе дітей і заголосила. А Іван, хоч і був внутрішньо готовий до цього, став посеред хати і не знав, що робити. У такому стані його і застав Теодор. Він подивився на розгубленого брата і невтішну зовицю і вирішив взяти ініціативу у свої руки.

– На коли повістка? – поцікавився він.

– На завтра, – відповів Іван.

– То чого ти стоїш слупом? Гадаєш, прийдуть до тебе, побачать, що ти не готовий і залишать тебе в спокої? Плач не плач, а збиратися треба.

Слова молодшого брата принесли якийсь спокій і впевненість. Іван неначе вийшов зі стовбняку, навіть жінка перестала схлипувати.

– Настуню, хватить сліз, наплачешся, коли чекатимеш Івана. А зараз збирай чоловіка до війська.

– Що збирати? – підвелася вона. – Може, щось тепле?

– Не треба. Не зима, а форму йому дадуть воєнну. Щось поїсти на два-три дні. А до зими, сподіваюся, все закінчиться.

Розуміючи, що участь брата його не мине, Теодор ввечері, коли Іван вже ліг перед війною востаннє спати, покликав у вільшину Юрка.

– Навіщо аж сюди? – дивувався наймолодший брат. – Хіба не можна було поговорити надворі?

– Не хочу, щоб Палазя чула, – відповів Теодор. – Слухай, Юрку. Ти вже дорослий і багато чого вже знаєш. А не знаєш, то скоро дізнаєшся. Іван перший. Ще день-другий – і за ним піду я. Тебе мобілізація не зачепить. Тобі немає двадцяти одного. Тому ти залишишся на господарстві. Бачиш, як цього року вродила пшениця. Шкода буде, коли пропаде хліб. Завтра ми відпровадимо Івана й одразу візьмемося за косовицю. Не знаю, коли прийдуть за мною. Але я не про те. Всі думають, що ця війна ненадовго. Я і сам говорив Настуні. Але думається мені, що ні до зими, ні навіть до весни ми не повернемось. Не знаю чому, але майже впевнений у цьому. Крім того, Юрку. Війна є війна. Всяке може трапитися. Хочеш не хочеш, приходиться зважати і на це. Якщо зі мною щось трапиться… Ну чого ти так дивишся? Можуть мене вбити? Певно, що можуть. І ніякі сльози цьому не завадять. Так от. Якщо зі мною щось трапиться, я хочу бути впевнений, що моя родина не залишиться сама.

– Не залишиться, – впевнено відказав брат. – Ти ж знаєш, що Палазя мені як сестра.

– Я не сумнівався у цьому, – полегшено мовив Теодор.

– А як же Настуня?

– Коли буде скрутно, вона повернеться з дітьми до батьків. Вони, звісно, і молодшу сестру приймуть, але це в крайньому разі.

– Ти вважаєш, що все так погано?

– Боюся, що все набагато гірше, ніж нам здається, – сказав Теодор.

Він обійняв молодшого брата за плечі, й обидва попрямували до господи.

Назавтра з самого ранку до церкви на вранішню відправу потягнулися люди з навколишніх хуторів. Ще вчора отець Саламон передав, що відправить службу за тими, хто вирушає на війну. Прийшли всі, навіть ті, кого цього разу мобілізація минула. Мало того, у церкву зайшли й каменюхи, що не належали до греко-католицького обряду: три німці-колоністи, що оселилися неподалік ще з два десятки років тому, поляки, що вперто ігнорували і цей Божий храм, і церковні свята. Зараз же вони стояли в церкві осторонь від інших призовників і сумирно слухали незрозумілу для них церковнослов’янську мову.

Серед мобілізованих був і один жид, але у церкву не зайшов.

Після відправи отець поблагословив призовників на ратний подвиг і побажав усім повернутися живими і здоровими.

І всі висипали на площу перед церквою. Здавалося, такого скупчення людей тут не було від часу освячення церкви єпископом Чеховичем дев’ять років тому. Рівномірна, на перший погляд, людська маса при детальнішому спостереженні розсипалася на окремі групки, де рідні й сусіди обступили призовників, щоб востаннє подивитися, доторкнутися, обійняти.

То тут, то там звучало: «Gotter halte, Gott beschütze Unsern Kaiser, unser Land!», «Boże wspieraj, Boże ochroń Nam Cesarza i nasz kraj», «Боже, буди покровитель Цісарю, Єго краям!», і навіть жиди співали гімн по-своєму.

– Господи! – сказала якась старша жінка. – Чого радіти? На війну йдете!

Але її настрій губився у загальному піднесенні, що панувало на площі.

Зрештою, цього піднесення не поділяв Теодор Засмужний. Він приєднався до своїх пізніше від інших. Він ще залишився зі священиком вирішувати деякі питання. Поруч Івана стояли жінка Настуня, Юрко і тесть. Настунина мама залишилася вдома з малими дітьми. Не пішла до церкви і Пелагея.