Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Не буде, – заперечив Іван. – Німці не простять сербам вбивства наслідника.

Хоч не всі згодилися з Іваном, подальші події підтвердили його слова. Не завжди вчасно, не завжди достовірно, але відомості все ж доходили до селян. Спочатку здавалося, що все минеться. Можливо, десь там, у цісарських палатах, щось і вирішувалося, тут же панував спокій.

Якось після Петра Іван ввалився у хату Теодора, чим злякав малого Михайлика, що саме бавився з Юрком. Хресний дуже прив’язався до хлопчика і, на думку Теодора, балував його.

– Ти чого такий напуджений? – запитав Юрко. – Сталося щось?

Лише тепер він помітив у руці Івана газету.

– Війна?

– Де Дорко?

– У Малому. Палазя вирішила випрати з нас. То він зараз має прийти. То що все-таки сталося?

Замість відповіді Іван розвернувся і вийшов. Розуміючи, що сталося щось неординарне, Юрко підхопив на руки племінника.

– А ну побігли за дядьком Іваном, – мовив він малому. – А то не скаже нам нічого.

На знак згоди Михайлик задоволено крякнув.

– От і я так кажу.

Юрко Засмужний вважав себе вже дорослим. У травні він разом з однолітками пройшов медичну комісію і визнаний годним до служби. Через три роки він надіне військову форму! Шкода, що не служитиме в кавалерії, як Теодор, все ж німецької не знає, але й не сидітиме вдома, як інші. А якщо все буде так, як каже Іван, то, можливо, і цьогоріч зможе повоювати.

На подвір’ї старші брати стояли один перед одним і жваво говорили. Правда, говорив один лише Іван, при цьому розмахуючи газетою, а Теодор щоразу більше похмурнів.

Юрко з Михайликом на руках підійшли до них. Побачивши тата, малий протягнув до нього руки. Теодор взяв сина.

– Сядемо, – сказав він, показуючи на лавку.

Всі троє всілися.

– Юрку, прочитай.

– Що? – не зрозумів той.

– А те, що Іван приніс.

Юрко взяв у старшого брата газету. Потрібна стаття виявилася на першій сторінці, що вже свідчило про її важливість.

1. Заборонити видання, що пропагують ненависть до Австро-Угорщини і порушення її територіальної цілісності.

2. Закрити товариство «Народна Одбрана» і всі інші союзи і організації, що ведуть пропаганду проти Австро-Угорщини.

3. Виключити антиавстрійську пропаганду з народної освіти.

4. Звільнити з військової та державної служби всіх офіцерів і чиновників, які займаються антиавстрійською пропагандою.

5. Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності.

6. Провести розслідування проти кожного з учасників сараєвського вбивства з участю в розслідуванні австрійського уряду.

7. Заарештувати майора Воїслава Танкосіча та Мілана Цігановіча, причетних до сараєвського вбивства.

8. Вжити ефективних заходів до запобігання контрабанди зброї і вибухівки в Австрію, заарештувати прикордонників, які допомогли убивцям перетнути кордон.

9. Зробити пояснення щодо ворожих до Австро-Угорщини висловлювань сербських чиновників у період після вбивства.

10. Негайно інформувати австрійський уряд про заходи, прийняті відповідно до попередніх пунктів».

Юрко закінчив читати. Напевне, усю важливість моменту зрозумів навіть найменший Засмужний, бо і він заспокоївся на руках у батька. А Теодор, помовчавши, нарешті сказав:

– Так, це війна.

– Чому? – здивувався Юрко. – Якщо Сербія виконає всі вимоги, то цісар відступить.

– Сербія не виконає, – мовив Іван.

– Чому?

– П’ятий пункт.

Юрко знову розгорнув газету.

– «Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності». Ну і що?

– Ніяка держава не згодиться на таке. Це те саме, що от Бучма хазяйнуватиме у нас на дворі. Ти дуже цього хочеш? Цього не допустить жоден господар. І держава також.

Малий Михайлик почав знову пручатися, тому Теодор опустив його на землю, після чого хлопчик побіг до собаки, а батько вийняв свою люльку.

– Може, обійдеться? – обережно запитав Іван. – І нас не зачепить. Скільки тої Сербії!

– Та це вірно, – згодився Теодор. – Ми ж таки сила! Одних полків скільки! А серби…

Теодор насипав у люльку тютюну, утрамбував його пальцем, після чого запалив сірник і прикурив.

– Але бачите, у чому справа, – продовжував. – У Сербії править хто?

– Король Петро, – продемонстрував свої знання Юрко.

– Петро. Він є чиїмось зятем, сином. Не буду далі. Його дід, дядько, тесть також королі. Невже вони будуть спокійно сидіти і дивитися, як наш цісар лупцює в хвіст і в гриву їхнього родича?