Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Отця Саламона також нагородили, а заарештували навіть раніше нас, – заперечив Теодор.

Людей набиралося чимдалі більше, і вони вже стояли у проході. Тим, хто сидів, довелося посунутися.

Кожен тримав перед собою мішок чи сумку з їжею, але, хоч більшість не встигла поснідати, їсти не хотілося. Невідомість гнітила, і було не до їжі.

Поїзд штовхнуло.

– Куди нас везуть? – запитав Березовець.

– На захід, – відповів невідомий селянин, що сидів навпроти.

– Ну, це і не дивно. Не у Львів же нас везти!

Так, думав Теодор. Не у Львів. Подалі від російського фронту. Кудись вглиб імперії. Зараз він думав не про себе. Він тут не один і завжди знайде підтримку у каменюхів. Думалося про Палазю, малого Михайлика, Юрка. Хоч він і був переконаний, що брат виконає свою обіцянку, все ж на душі було неспокійно. Ще не прозвучало жодного пострілу, а вже стало зрозуміло, що ця війна буде не така, як інші.

Поїзд, набираючи швидкість, котився на захід, але невдовзі повернув на південь. Там лежало місто Перемишль.

Організм усе-таки нагадав про себе, і бранці спочатку поодинці, а потім і всі відкрили свої мішки і злегка підкріпилися. Старалися не наїдатися. Ніхто не знав, коли їх годуватимуть і чи годуватимуть взагалі.

Поїзд прибув на вокзал Перемишля під вечір. Його загнали у найдальший кут і наказали виходити. Як тільки арештовані опинилися на пероні, паровоз дав задній хід і зник за поворотом. А з бранців сформували колону (знову допомагаючи собі прикладами гвинтівок) і погнали у напрямку місцевої тюрми. Численні перехожі з цікавістю і з острахом дивилися на це дійство, намагаючись зрозуміти, хто це такі і чому вони заарештовані.

Біля воріт тюрми офіцери наказали колоні зупинитися, а самі підійшли до невисокого зростом майора, що з непідробною цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.

Обидва майора привіталися і про щось заговорили. Теодор, що стояв у першій шерензі, прислухався.

– Про що говорять? – тихо запитав Максим.

– Цей майор, виявляється, начальник тюрми, – не підвищуючи голосу говорив Засмужний. – І він питає, хто ми і що потрібно від нього нашому майору.

– А той?

– А що той? Каже, що скоро стемніє, і він привів нас, щоб розмістити у цій тюрмі.

– Ну?

– А начальник тюрми каже, що вона переповнена і він не може виконати його прохання.

– Заночуємо на свіжому повітрі, – зробив висновок Осип Бучма. – Дощ, принаймні, не падає.

– Поки що, – подав голос Ілько Залужний з другої шеренги.

Було видно, що переговори ні до чого не привели, розмова двох майорів поступово переходила на підвищені тони. Щоб не бути посміховиськом перед бранцями, майори сховалися за брамою, залишивши підлеглих самим сторожити арештантів.

Чекати довелося довго. Лише через годину майор повернувся, і по його вигляду стало зрозуміло, що у тюрму прибулих не впустять. Він підійшов до офіцерів і став про щось розповідати. При цьому дехто з острахом кидав погляди на призахідне сонце.

Боячись запізнитися чи просто не бажаючи зустріти ніч, яка обіцяла сьогодні бути напрочуд темною, як це завжди буває після сонячного затемнення, жандарми повернули колону і підганяючи її повели назад до вокзалу. Там майор на деякий час зник за дверима вокзалу. Повернувся досить швидко і у більш-менш хорошому настрої.

Бранців знову погнали пероном у той самий кінець вокзалу, звідки почалася їхня мандрівка містом. Там вже стояв потяг, не той, що привіз їх сюди. Вагони виглядали кращими, ніж ті, до яких звикли селяни.

Побачивши, яких «пасажирів» їм доведеться везти, провідники жахнулися і перегородили собою двері. Ні накази майора, ні посилання на розпорядження начальника вокзалу не подіяли. Знервований майор змушений був знову бігти до будівлі вокзалу, звідки повернувся у супроводі повнуватого начальника. Лише після цього арештованих запустили всередину.

Проходячи повз розгубленого провідника, Теодор Засмужний запитав:

– Добрий чоловіче! Куди нас везуть?

Той скоса глянув на нього, напевне сподіваючись побачити кримінальника, і відповів коротко:

– Терезін!

Ця назва Теодорові нічого не говорила.

Залізні двері зачинилися, видавши при цьому неприємний скрегіт. Камера виявилася невеликою як на ту кількість в’язнів, що їх мало намір тримати тюремне начальство. Вздовж трьох стін стояли довгі чотириярусні нари, які віднині були їхнім ліжком. Четверта стіна була вільною від нар, зате там красувалися заржавілий умивальник і відхідне місце, відділені одне від одного невеличким щитком для зайвого одягу. Це було взагалі знущанням над в’язнями: адже ніхто з них не мав нічого зайвого, навіть їхні мішки й сумки були порожні. Дорога, що вела до міста Терезін поблизу Праги, була довгою і обтяжливою. Чоловіки, поки добиралися сюди (а поїзд із арештованими не хотіли пропускати поза чергою), з’їли усі принесені з собою продукти.