Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Але дуже скоро романтику з’їли воші. Спочатку набундючені зарозумілі австро-угорські війська зіткнулися з більш підготовленою російською армією. Увесь пафос перших днів війни російські козаки просто втоптали в запилену землю.

Потім був відступ, здача Львова, знову відступ.

Полк, у якому воював Іван Засмужний, уникаючи великих сутичок, відступав північніше Львова. Нарешті командир полку полковник фон Ґрюнбугель вирішив, що відступати досить і наказав зайняти оборону. Із величезним здивуванням Іван Засмужний зрозумів, що окопи проляжуть дещо східніше Кам’янки Лісної, а самому йому доведеться копати майже навпроти власної оселі.

Село за спиною наче вимерло. Ніде не видно людей, затихла навіть худоба.

Звичайно, той факт, що позаду стоїть його власна хата, не сприяв продуктивній роботі Івана. Це, зрештою, помітив і його командир лейтенант Шульц.

– У чому річ, солдате? – запитав він. – Ви гадаєте, що росіяни чекатимуть, поки ви закінчите копати?

– Пробачте, пане лейтенанте, – виправдовувався Засмужний, – але там мій дім.

– Де? – не зрозумів лейтенант.

– Ось. – Іван кивнув головою на власну хату.

– Це? – здивувався офіцер.

Він подивився на два будинки, розташовані один біля одного.

– Так, пане лейтенанте, тут я живу.

– Хтось є?

– Жінка і троє дітей.

Лейтенант Шульц задумався.

– Солдате! Закінчите тут роботу, але добре закінчите, тоді дозволяю провідати рідних, – вирішив він і, побачивши щасливе обличчя Засмужного, повторив: – Добре закінчите!

Ще ніколи Іван Засмужний з таким завзяттям не копав шанці. На щастя, для інших солдатів офіцери не поставили його в приклад для наслідування – знали причину цього пориву до роботи.

Коли окоп був виритий і відповідав усім стандартам, Іван Засмужний розігнув спину і хотів було вже доповісти лейтенанту Шульцу про закінчення роботи, як пролунала команда «Приготуватись!». Усі здивовано подивилися спочатку на унтер-офіцерів, що заметушилися, забігали і заскочили в окопи, потім на схід.

З боку Любелі з’явилися ворожі солдати, що розтягнулися у довгий ланцюг.

Російська армія, нарешті, їх наздогнала.

– Не стріляти! – голосно наказав лейтенант Шульц, а унтер-офіцери в окопах продублювали його команду. – Нехай підійдуть ближче. Щоб напевне.

Шульц, проходячи мимо Засмужного, зупинився, поглянув на нього і сказав:

– Постарайтесь залишитися живим. Після бою дозволяю відвідати своїх.

– Дякую, пане лейтенанте, – розчулився Іван.

Напруга зростала. Нерви солдатів були на межі, вказівні пальці, здавалося, злилися воєдино з курками гвинтівок; ось-ось хтось не витримає й почнеться канонада.

Але ні, витримали. Усі солдати були або з призову і вже служили у тому-таки полку, або досі перебували на військовій службі, тому новачків серед них не було й дисципліну знали всі.

Коли до ворога залишилося дві сотні метрів, пролунала команда «Feuer! [24]». І шанці ожили. Перший залп був майже одночасний, і над Кам’янкою грянув грім. Було видно, як помітно поріділи ряди російських військ, але вони продовжували йти вперед.

Далі шанці стріляли самостійно, без загальної команди, чим, звісно, не повторили такого ж успіху, але вряди-годи куля австрійця та й знаходила свою жертву.

Все ж, незважаючи на втрати, наступаючі наближалися. Ось до них не більше ста метрів, і всім стало зрозуміло, що рукопашного бою не уникнути.

Командири не стали чекати, поки росіяни доберуться до окопів. Вони підняли своїх солдатів у штикову атаку.

Іван Засмужний не пам’ятав, як піднявся з окопу, що кричав, як біг вперед. Він не бачив, чи біжать обабіч його товариші, чи лише він сам. Виставивши перед собою гвинтівку з багнетом, він біг назустріч бородатому солдатові у зеленій формі, в кашкеті якого блистіла біла розетка. Іван вже стріляв у людей, напевне, і вбивав, але тепер доведеться зіткнутися з ворогом сам на сам. І вбити.

З несподіванки росіянин замість того, щоб виставити наперед рушницю з довгим штиком (а не коротким багнетом, як в австрійців), прикрив нею сонячне сплетіння. Засмужний, як вчили на тренуваннях, подався вперед, і багнет легко увійшов у живіт росіянину.

– Зачем? – лише видихнув той і повалився на землю.

Іван зупинився. Перед ним лежала перша людина, яку він точно знав, що вбив. І це сталося на порозі рідного дому. На душі стало так погано, що аж знудило.

– Поранений? – запитав унтер-офіцер, що пробігав поруч.

Іван зміг лише похитати головою.