Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Тепер перед обложеними залишилося лише два виходи: здатися на милість ворога або загинути чи померти голодною смертю. Зваживши всі за і проти, генерал фон Кусманек взяв на себе відповідальність і віддав наказ здатися.

Правда, декілька днів перед тим, як до російських окопів були відправлені парламентарі, по тих самих окопах міські гармати випустили останні снаряди, після чого з них зняли усі замки. Залишки їжі були роздані солдатам, документація знищена.

І лише тоді гарнізон Перемишля підняв білий прапор.

Так 23 березня 1915 року закінчилася 138-денна оборона Перемишля. У полон здалися 116 тисяч австрійців, 9 генералів на чолі з Германом фон Кусманеком.

Серед полонених був й Іван Засмужний. Його шлях лежав у Подільську губернію Російської імперії.

На самий Великдень Теодора Засмужного «виписали» з лікарняного барака. Йому пощастило серед небагатьох інших залишитися живим, а не опинитися на кладовищі під соснами. Вже вкотре від Теодора залишився лише обтягнутий блідою шкірою скелет, що міг лише пересуватися, і то недовго. Сил на щось більше зовсім не залишилося.

Пролежавши серед тифозних хворих два місяці, Теодор вийшов за двері і зупинився. Його зустріло лагідне весняне сонце, яке, незважаючи на жодні негаразди на землі, посилало на неї свої теплі промені. Теодор підставив під них своє змарніле обличчя, так і стояв нерухомий із заплющеними від задоволення очима.

Він, звичайно, не помітив, як перед ним нізвідки виник невеликого зросту, на вигляд грубий, кремезний чоловік, що заплив жиром, з широким обличчям, рудою борідкою й такими ж вусами, з товстим носом, на якому висіло велике пенсне.

– Ти чого стоїш стовпом? – грізно запитав він.

Теодор стрепенувся. І не через цей крик. За сім місяців ув’язнення він встиг звикнути до такого тону наглядачів. Дивним було те, що обер-лейтенант австрійської армії звернувся до нього його рідною мовою.

– Хто такий? – допитувався офіцер.

– Теодор Засмужний, – відповів.

– Чого стоїш і не працюєш?

– Пробачте, пане обер-лейтенант! Я два місяці хворів тифом.

– Отже, відпочив, – зробив висновок офіцер. – Марш до всіх! Розпустили тут вас!

Чудово знаючи тутешні порядки, Засмужний як міг заспішив до групи в’язнів, що розчищали ділянку за бараком.

Хоч була неділя і не просто неділя, а Великодня, на горе ув’язненим їх заставили працювати й у цей день. А оскільки «у собак немає спасителя», як виразився недавно Тимчук, то й святкувати їм нічого.

Його впізнали. Назустріч йому направився Лев Саламон. Він зупинився перед Теодором і обняв.

– Ну і слава Богу! – сказав він свою коронну фразу. – Якщо Господь допоміг тобі у такий скрутний час, то і надалі не полишить тебе. Пішли до наших, а то вони вже зачекалися на тебе. Не дивуйся, ми знали, що саме сьогодні ти маєш повернутися. Саме у Воскресіння Христове.

– Але ви працюєте у такий день, – мовив Теодор. – Чому, отче?

– Це все новий наглядач Чировський, – зітхнув Лев Саламон. – Саме він вмовив коменданта вигнати нас на роботу. А того і вмовляти не треба. Австрійці взагалі віддали увесь нагляд за нами нашим наглядачам. От ті і стараються. А сьогодні й у німців паска, тому жодного офіцера тут немає, лише свої.

– А я зустрів одного лейтенанта. З такою рудою бородою.

– Оце і є Чировський, – здивувався Саламон. – І що він тобі сказав?

– Відправив до вас працювати.

– Ну, тобі ще пощастило.

Саламон узяв його під руку і повів до решти.

– Як наші? – поцікавився Теодор.

– Слава Богу! Преставилися Осип Бучма і Василь Лака. Решта навіть не захворіли.

Люди призвичаїлися до всього. Навіть живучи у таких жахливих нелюдських умовах, вони зберегли здатність радіти, переживати. Іншим словом, жити.

Появу односельця, якого вже і не сподівалися побачити, зустріли захоплено. Розуміючи, що нічого путнього від допомоги Засмужного не буде, вони вмовили наглядача відправити його до барака. Охоронець був не проти, тим більше, що і сам не в захопленні від роботи на Великдень.

Теодор Засмужний побрів до свого барака, а невдовзі повернулися решта. Лише тепер він помітив, як поріділи ряди. Якщо два місяці тому його забирали з переповненого барака, то тепер тут навіть з’явилися вільні місця.

Тиф сповна забрав свою чорну данину.

Тут же Теодор дізнався про головну новину. Виявляється, у той час, коли він метався у гарячці на межі життя і смерті, у Талергоф приїжджала комісія на чолі з Костем Левицьким. Галицька інтелігенція, та її частина, що уникла подібної долі, виявилася стурбованою становищем своїх земляків і звернулася до цісаря з проханням про пом’якшення умов перебування ув’язнених, а по можливості і звільнення. Чим закінчилися перемовини, невідомо, але комісія дійшла твердого висновку, що українців треба рятувати. Звичайно, просто так відпускати їх ніхто не збирався, тому прийшли до компромісу.