Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Теодор направився до того місця, де ховали померлих під час недавньої епідемії. Дивно, але він майже одразу упізнав потрібний йому надгробок. Під простим сосновим хрестом без жодного напису лежав Осип Бучма. Йому судилося залишитися на австрійській землі назавжди.

Засмужний помолився над могилою друга і покинув це сумне місце.

Більше його тут ніщо не тримало.

У призначений час Теодор стояв перед комендатурою в очікуванні гауптмана фон Шлосмана. Той невдовзі з’явився, кинув погляд на не зовсім свіжий одяг Засмужного і лише сказав:

– Пішли. Де твої речі?

– Усе на мені, – відповів Теодор.

Дійсно, які можуть бути речі у в’язня, якому навіть власне життя не належить!

– Пішли! – повторив Шлосман і заспішив до автомашини, що стояла неподалік.

Теодор пішов за ним.

Коли за ними зачинилися дротяні ворота Талергофа, на стовпах яких звисали чорно-жовті австрійські прапори, Засмужний обернувся і востаннє подивився на це пекло, що опустилося на землю. Тут залишилося його здоров’я, тут топтали його гідність, тут могила Осипа.

– Заїдемо у казарми, – повідомив Шлосман, що сидів ліворуч водія (Теодора посадили на заднє сидіння). – Помиєтесь, переодягнетесь, станете схожим на людину. А то від вас, Теодоре, пробачте, смердить.

На це Засмужний нічого не відповів, лише кивнув головою. Добре, що хоч це. За ці місяці його взагалі за людину не вважали.

Місто Грац виникло не одразу. Спочатку обабіч дороги показалися поодинокі будинки, потім їх ставало дедалі більше і вже у самому місті вони тулилися один до одного, утворюючи повноцінні вулиці. Правда, у саме місто їхати не довелося. Казарми, про які говорив гауптман, знаходилися на околиці, тому, тільки в’їхавши у Грац, шофер звернув вліво, і невдовзі автомобіль зупинився перед довгою приземистою будівлею.

– Приїхали! – сказав фон Шлосман і перший зійшов з автомобіля.

Теодор зробив те саме.

До них прибіг якийсь товстий фельдфебель, спочатку скосив погляд на фігуру Засмужного, потім віддав честь.

– Я хочу, щоб ви його помили, поголили і видали нову форму, – сказав без попереднього вступу Шлосман. – Я прийду через годину. Вам зрозуміло?

– Яволь, гер гауптман! – витягнувся фельдфебель.

– Запитання є?

– Яволь! Звання?

Шлосман подивився на Засмужного.

– Ґефрайтер.

У супроводі фельдфебеля Засмужний пішов до будинку, у якому містилася лазня. Судячи з усього, фельдфебель був не в захопленні від Теодора, як, зрештою, і Теодор від фельдфебеля. Поки Засмужний роздягався, щоб помитися і змити з себе запахи майже річного перебування у тюрмах і таборах, фельдфебель мовчки спостерігав. Коли Теодор скинув останні залишки одягу, унтер-офіцер критично оглянув його, щось про себе обчислив і лише тоді зник за дверима.

Теодор залишився сам у лазні, розрахованій на цілий полк. Самого полку у місті не було – під час війни на фронті кожен штик на вагу золота.

Мився довго і методично, стараючись змити усі запахи, якими просочився за час перебування у таборі. Він не бачив себе всього, але знав, що видовище не з приємних. Ну, нічого, кістки є, м’ясо наросте, як кажуть вдома.

Коли Теодор закінчив митися, наче вгадавши цей момент, знову з’явився мовчазний фельдфебель, тримаючи в одній руці одяг, у другій – чоботи.

– Швидко одягайся! – нарешті мовив він. – Пан гауптман чекати не любить, а тобі ще треба до перукаря.

Як приємно надягати на себе свіжий чистий одяг! Лише тепер Теодор зауважив деталі, яких не було в колишній уніформі. Вона належала піхотинцю, а замість кітеля була сіро-зелена блуза, що надівалася через голову. Замість коміра приборного кольору, що символізував певний полк, були лише дві вертикальні жовті смужки, перед якими кріпилося по одній шестикутній зірочці: йому залишили звання ґефрайтера.

Теодор заледве встиг натягнути чоботи, як унтер-офіцер потягнув його далі. Підперізувався широким шкіряним ременем вже на ходу. Кепі натягнути не встиг, бо перукарня знаходилася поруч і на нього там вже чекав гауптман.

Перукар – не менш тучний, як фельдфебель – поцікавився лише, чи залишати вуса, і отримавши ствердну відповідь, узявся до роботи.

Скоро у дзеркалі на Теодора дивилося звичне йому його власне обличчя, правда, дещо худе.

– Gut! – лише сказав гауптман, залишившись задоволений результатом. – Пішли. Поїзд чекати не буде. А нам ще йти до станції.

Дорога, якою Шлосман повів свого підлеглого, була окраїнною і через саме місто Грац не вела. Все ж навіть тут де-не-де та й зустрічалися невеличкі крамнички, які пропонували різноманітні дрібнички. Біля однієї з них фон Шлосман зупинився.