Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

На поїзд вони встигли. І тільки тоді, коли він рушив, гауптман звернувся до Засмужного, що сидів навпроти:

– Тепер я готовий відповісти на всі ваші запитання.

– Мої запитання? – здивувався Теодор.

– Звичайно. Я ж бачив, що ви горите бажанням завалити мене запитаннями. Чи я помиляюся?

– Та ні, не помиляєтесь, – признався Теодор.

– То запитуйте. На все, що не належить до особистого і не становить таємниці, спробую відповісти.

Поїзд повільно набирав швидкість.

– Гер гауптман, – почав Теодор, – чому ви про мене так піклуєтесь?

– Причина цьому проста: мені дійсно потрібен перекладач, – сказав Шлосман. – І я спеціально приїхав сюди, щоб його вибрати.

– Чому саме сюди?

– Коли ваш представник (забув його прізвище), з’явився у міністерстві і повідомив начальника генштабу фон Гетцендорфа, що тут перебуває основна частина інтелігенції, мій начальник і відіслав мене.

– Зрозуміло. Ще одне запитання, гер гауптман. Чому на вас ця форма?

Фон Шлосман скосив погляд на власний мундир.

– Тобто чому я зрадив драгунам? – запитав він. – Це не зрада. Сучасна війна все розставила на свої місця. Коли у ворожих окопах стоять кулемети, ніхто не буде на них кидати кінноту. Це самогубство. Тому і драгуни, й улани і навіть гусари зараз сидять в окопах. Мало того. Вони поміняли свої яскраві мундири і блискучі шоломи на сірий піхотний однострій.

– Але навіщо? – здивувався Теодор.

– Так менше помітно тим, хто сидить в окопах навпроти. А зараз я служу в міністерстві оборони в інтендантському відділі. Тобто займаюся питанням постачання зброї, продовольства, іншими словами, всього того, без чого неможлива війна. А оскільки недавно відкрився італійський фронт, а там значна частина війська – це вихідці з Галіції, то мені конче необхідний тлумач. Що ж, я радий, що ним виявилися ви, Теодоре. Впевнений, що ви мене не підведете.

– Будьте певні, гер гауптман, я вас не підведу. Я просто не вмію підводити, – признався Засмужний.

Хоча які б катаклізми відбувалися у світі: війна чи голод, посуха чи повені, – Відень ніколи не зраджував себе. Навіть тепер, коли Європу охопила небачена досі війна, коли на фронтах цієї війни Австро-Угорщину лупили всі, кому не ліньки, – починаючи від сербів, закінчуючи росіянами, коли самі австрійці ось уже майже півроку не бачили свого цісаря, навіть тепер так само, як і до війни, на набережній Дунаю грав оркестр, повз нього у нарядному одязі походжали прекрасні жінки. Правда, тепер вони, як правило, ходили самі чи парами, у той час, як їхні чоловіки душили вошів в окопах десь у волинських болотах чи мерзли на гірських перевалах Альп.

І все ж навіть у такій незайманій, майже ідилічній атмосфері Відня десятих років відчувалася якась напруга. У підміській резиденції Шонбрун доживав останні дні перестарілий цісар Франц Йосиф. Лише небагато знали, що цісар фактично самоусунувся від правління величезною імперією, і зараз вона не мала якогось єдиного керівництва. Армією керував генерал фон Гетцендорф, а оскільки у час війни левова частка фінансів припадала на потреби армії, то саме він був фактичним, а не номінальним правителем двоєдиної імперії.

Всього цього ґефрайтер Теодор Засмужний не знав. Він з трепетом вперше переступив поріг будівлі, що належала до інтендантської служби. Йому відвели невеличку кімнату неподалік від приміщення, де працював гауптман фон Шлосман.

Кімната, у якій оселився Теодор, дійсно не могла похвалитися розмірами: два на три метри. Одну стіну займала шафа з документами, навпроти стояв стіл, два стільці, над столом висів до болю знайомий портрет Франца Йосифа.

Майже одразу ж після того, як Теодор вмостився у кріслі, у кімнаті з’явився фон Шлосман. Він поклав перед Засмужним написаний простим олівцем листок.

– Що просять? – запитав він.

Теодор вчитався в текст. Сотник Охота з 10-го армійського корпусу надсилав запит до інтендантської служби (було незрозуміло, до якої саме) на отримання теплого обмундирування, адже в горах вночі холодно.

– Ви дасте їм теплий одяг? – запитав Засмужний після того, як переклав текст німецькою.

– Ви неправильно розумієте нашу роботу, ґефрайтере, – відповів Шлосман, забираючи у нього листок. – Ми не є службою, що постачає одяг, їжу, зброю. Ми лише розбираємо подібні запити, що надходять сюди з усіх фронтів, класифікуємо їх, складаємо спільну заявку, чого і скільки потрібно кожному окремо. А вже опісля на її основі генеральний штаб і розподіляє ресурси. І зовсім немає ніякої гарантії, що ось цей сотник отримає саме те, про що просить. І чи взагалі отримає щось. Зараз я пришлю до вас гінця з подібними паперами. Ваше завдання розділити їх за фронтами: Російським, Сербським, Італійським, і скласти по них таблицю, що конкретно й у якій кількості цим фронтам потрібно. Завдання зрозуміли?