Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Обидва мовчали. Засмужний не став називати себе, впізнає, то добре, ні – значить не судилося, а гауптман намагався пригадати, хто цей в’язень.

Враз його брови підскочили вгору.

– Ґефрайтер Засмужний? – обережно запитав він.

– Яволь, гер… гауптман! – зрадів Теодор.

– Чому ви тут? Ах так… Куди зараз?

– На фронт.

Шлосман ще раз подивився на Засмужного, сказав: «Я зараз!» і повернувся до іншого офіцера, майора. Що вони говорили, Теодор не чув, але офіцер декілька разів кинув на нього погляд.

Кінець розмови галичанин розчув. Майор кивнув головою, сказавши «Gut!», і продовжив свій шлях, а Шлосман кивком покликав Теодора.

Засмужний проліз під воринами. На застережливий окрик вартового Шлосман лише підняв руку.

– От що, Теодоре! – сказав він. – На фронт ви не поїдете. Я збираюся вас забрати з собою. Ви згодні?

Теодор спромігся лише на кивок головою.

– Будете у мене перекладачем і унтер-офіцером для особливих доручень. Вам зрозуміло?

– Так.

Шлосман окинув його поглядом.

– Давно тут? – запитав.

– Вже півроку, а раніше в Терезіні.

– Хоч було за що?

– Та навряд чи.

– Родина?

– Залишилися вдома.

– Живі?

– Не знаю. Галичина під росіянами.

– Вже ні, – почув він. – Наші війська визволили Лємберг. Тому є можливість повідомити їм про своє визволення.

Почуте одразу підняло Засмужному настрій.

– Значить, так, – говорив тим часом Шлосман. – Вам повертатися туди (він кивнув на загін) не треба, але й ходити за мною немає ніякої потреби. У вас є дві години вільного часу. Можете використати їх на власний розсуд. Через дві години я прошу вас чекати мене біля комендатури. А ще через дві години від’їжджає наш поїзд.

– Куди? – поцікавився Теодор.

– У Відень, – була відповідь. – Зараз я служу у Міністерстві оборони.

Гауптман розвернувся і попрямував до комендатури табору, а Теодор підійшов до загорожі, де на нього нетерпляче чекали односельчани. У двох словах Засмужний розповів про розмову зі своїм колишнім командиром ескадрону, про те, що служитиме у Відні, про те, що їхнє село знову опинилося по цю сторону фронту. Останню новину галичани зустріли радісним гулом.

Тим часом з комендатури вийшли старші офіцери і направилися до загону. Видно, їм стало відомо про Теодора, тому що один з них сказав йому: «Век!» Засмужний попрощався з односельцями і відійшов вбік. З болем у серці він спостерігав, як його товаришів вишикували в колону і повели до дротяних воріт Талергофа, яких ніхто з них не переступав, відколи прибув сюди.

Невдовзі Теодор залишився сам. Слушно припустивши, що відтепер він не в’язень, а знову ґефрайтер і ніякий Чировський йому не страшний, Засмужний попрямував до споруди української церкви.

Було легко йти такою знайомою дорогою і зовсім по-іншому відчувати себе. От що значить воля!

Теодор опинився перед дверима церкви. На його превелике здивування, церква сьогодні була відкрита, і у ній навіть правилося. Теодор зайшов усередину.

Це була не просто відправа. Отець Саламон, якому сьогодні саме випала черга прислуговувати, хрестив близнят. У церкві було небагато людей, лише півдюжини, найімовірніше, батьки і хрещені немовлят, але це дійсно було хрещення.

Засмужний скромно став біля дверей, щоб не заважати священику відправляти. Зрештою, служба наближалася до кінця; отець Саламон звернувся до хрещених батьків з вимогою учити новохрещених у християнському дусі, і присутні розійшлися. Лише тоді Теодор підійшов до Саламона.

– Я зауважив тебе одразу, – зустрів його отець такими словами. – Чому ти тут?

– Я не поїхав зі всіма, – сказав Теодор.

– Чому?

– Я зустрів тут свого колишнього командира, і він забирає мене з собою.

– Куди?

– У Відень.

– Це добре. Може, фронт тебе омине.

Засмужний лише знизав плечима.

– Куди зараз?

– Маю дві години, – повідомив Теодор. – Хочу піти до Бучми попрощатися.

– Так, – згодився Саламон. – Може, Бог дасть, і ми повернемось додому. А він залишиться тут назавжди. І родина ніколи не відвідає його могили.

– До речі, отче, – спохватився Засмужний. – Наші відбили у росіян Львів. Можна дати про себе знати рідним.

– Звідси? – засумнівався Саламон. – Навряд. А от тобі це зробити буде легше.

– Я зрозумів.

– От і добре. А зараз іди. Бог дасть, і ми ще зустрінемось.

– Поблагословіть мене, отче! – схилив голову Теодор.

Він ходив серед численних одноманітних дерев’яних хрестів і довго не міг знайти той єдиний, заради якого і прийшов. Від свого останнього приходу сюди могил стало значно більше: кожен день не обходився без того, щоб сюди, на кладовище під соснами, не принесли одного чи декількох покійників. Ось і зараз у яму опускають квадратну труну. Ще один нещасний упокоївся на чужій землі.