Сергій Зінченко - Чи стане баба дівкою, або Перевтілення Безрідного хутора

Знову погляд Хоми Опанасовича впав на циркуляр, що сиротиною білів на вичовганому ліктями кількох поколінь начальства столі. І знову його світле чоло посмутніло. Гадина з Люською! Сама в опозиції сидить, брехні розносить, а ти сиди тут, мучся. Та роботу робить треба. Хома Опанасович підвівся з-за столу, потягнувся так, що аж кістки затріщали, постукав у фанерну перегородку, що відділяла кабінет голови від секретарші:

– Вікторіє Павлівно!

– Слухаю, Хомо Опанасовичу!

Насилу навчилася, із задоволенням подумав голова, а то «куме, куме!». Раз зауважив, другий на вид поставив. На роботі я тобі Хома Опанасович. Аж як доганою пригрозив, зрозуміла.

– Вікторіє Павлівно! А найдіть мені, будь-ласка, кур'єра! Де вона пропадає?

– Бачу, на вулиці агітацію з жінками проводить.

– Яка агітація, вибори вже давно закінчились!

– То нові ось – ось будуть. У нас же як не вибори, то голосування або переголосування.

– Ви політику тут не розводьте, а крикніть, хай біжить сюди. Діло є дуже серйозне.

За перегородкою почувся стукіт у шибку та пронизливий крик секретарші:

– Кумо! Кумо! Біжіть бігом! Голова гукає!

Першим своїм циркуляром, якого видав Хома Опанасович зразу після приходу на цю посаду був наказ про скорочення посади технічки. Вирядивши заплакану технічку, другим своїм наказом заснував посаду кур'єра. Мотивував: технічка не звучить, а кур'єр – це уже інтересне. Хотів зразу записати дипкур'єром, що – що, а призначена на цю посаду людина добре володіла сільською політикою: знала, хто куди пішов, що де пропало чи появилось, хто з ким полаявся, яка причина, які слова скільки раз вживалися і з яким наголосом. Та рішив поки що не спішити, хай хуторяни заспокояться трохи.

У відчинені двері увірвалась цибата кур'єрша, в миру дружина Хоми Опанасовича.

– Шо случилось? Війна чи чепе якесь?

– Сідай, радитись будемо, – лаконічно відповів голова, одною рукою вказуючи на свіжопофарбований табурет, а іншою підсовуючи районну бомагу.

– Читай, з району прийшло!

– Створити партію парламентського типу! – з пафосом продекламувала кур'єрша Нюрка. – Слухай, а якщо це парламентська, то, може, і ти у парламент попадеш? Чи хоча б у область? Га? – засовалась на стільці Нюрка.

– Ти скрізь вигоду шукаєш! – грюкнув кулаком по столу голова. – Вже Люську твою послухав раз, тепер клопоту не оберешся. Знову брехні пускає, опозицію чинить.

– Ну ти ж знаєш Люську. В крові у неї таке. Їй їсти не дай, а тільки у якусь заваруху влізти. І не зо зла вона. Натура у неї така. А вона ж тебе як рідного любить, – пустила сльозу Нюрка.

– Любить, я бачу! На другий день, як сів я тут, прийшла, ні світ, ні зоря. З порога, ні драстє тобі, нічого. Зроби мені персональну пенсію, і все. Як я їй зроблю, як їй ще робить та робить. А вона одно: зроби і все. Я агітувала за тебе, а ти одробляй тепер. А тепер у опозицію пішла.

– Далась тобі ця опозиція! Ну побалакала з бабою Параскою трохи. А ти: опозиція, опозиція. І обше хоч і далека вона мені, а рідня, – пустила другу сльозину кур'єрша.

– Ладно, забули. Давай до діла, – звичний до жінчиних сліз Хома Опанасович присунув циркуляра до себе. – Партію робити треба. Вісімдесят душ вписать і ще й збори провести. Підеш по хутору, під розписку каждого післязавтра на збори. Та оділись шоб прилічніше. З району будуть. Шоб не стидно було. Дій давай.

Ранок на хуторі почався як і вчора, і позавчора, і тиждень назад, і місяць назад. Хазяйни виганяли корів у очередь, хазяйки, хто з бідоном, хто з бутлями чи відром виносили молоко на точку. Ждали молоковоз з города, який щоранку забирав молоко.

Гальчин Василь, перележавши у сіні, поки молодиця понесе молоко, виліз із схованки та метнувсь до хати.

– Замкнула, зараза! – вилаявся Василь та повернув до літньої кухні, на якій теж стримів замок. Так як за злом з проникненням він міг отримати рогача чи макогона, Василь, напружуючи залишки пам'яті, почав кумекати.

– Тиждень тому Галька підсипала квочку! – блиснула ідея, а ноги самі повернули до курятника.

– Квоч! Квоч! Квоч! – відволікав увагу Василь, одною рукою вигрібаючи з-під квочки яйця, а другою тримаючи птаху. Розтикавши яйця по кишенях ношеного піджачка, Василь через огороди побіг до самогонщиці Дуньки, де оптом обміняв товар на пляшку самогонки, частину якої випив зразу, а із рештою поліз на сіно додивлятись сни.

Дунька, не відкладаючи справи у довгий ящик, провела оборот товару, продавши яйця дачниці Марині – дебелій сорокарічній городянці. Марина запалила газ та розбила на сковороду пару яєць. Побачивши бракований товар, дачниця не стала звертатись у інспекцію по захисту прав споживачів, а схопила остальні яйця і з криком: