Володимир Горбулін - Хроніки передбачень - 2006–2017

Це лейтмотив. Лейтмотив усього його життя.

«Ну і що треба робити?» – постійно питає він.

Стаття з’явилась наприкінці грудня, але «заболіла» в його грудях вона 1 грудня 2013 р. «Михайлівська площа. Обличчя людей, які палали спротивом. Перші поранені. Карети «швидкої». Навіть не ідея, а болісна потреба писати виникла відразу», – згадує Горбулін. Майже одночасно він написав відкритий лист Є. Примакову.

Він рідко ставить прямі питання, бо завжди змушує думати. Новела «Камо грядеши?» була і питанням, і палітрою відповідей. Сумною, але реалістичною палітрою. Кольори хакі у цій палітрі вже проглядались.

Достеменно відомо, що інтелігенція (втім, як завжди) читала і перечитувала цю статтю і багато років поспіль, сумно зітхаючи: «А він попереджав!». Інтернет тоді ще був не усім доступний, і тому особливо небайдужі везли примірники «Дзеркала тижня» з Києва до своїх регіонів, аби прочитати ще раз Горбуліна. Багатьох тих, хто мешкав свого часу на Сході і в такий спосіб «годував» свій розум, у 2014 році це врятувало. Їхня ціннісна матриця пройшла випробування на антикрихкість.

Він постійно питає: «Ну і що треба робити?». І завжди має відповіді. І завжди не одну. Науці невідомо, чи то класика сценарного підходу опанував розум академіка Горбуліна, чи то хист до написання сценаріїв з часів гри в КВК заполонив серце Горбуліна як актора, але термін «сценарії» завоював не лише вітчизняну, але й на міжнародну політико-аналітичну сцену.

Новелі «П’ять сценаріїв для україно-російських відносин» передувала монографія «Україна і Росія: китайська стіна чи дев’ятий вал». Проте квінтесенцією обох видань були навіть не сценарії, і навіть не те, що під час чергового раунду перемовин у Мінську, де він був 22 рази у складі політичної підгрупи, переважна більшість часу була присвячена обговоренню «п’яти сценаріїв Горбуліна». Звісно, це не означало, що перемовини було зірвано, скоріше навпаки. Найважливішою була і, вочевидь, ще надовго залишиться його перефраз рядка з відомого вірша Є. Євтушенка: «Мы вынесли из Мавзолея его. Но как из наследников Сталина – Путина вынести?»

Про Горбуліна говорили, що він технар, але вважає себе гуманітарієм. Може й дісно навпаки, він гуманітарій, але з технічним складом розуму?

Про новелу «Військово-ядерний тупик: український варіант» Горбулін говорить, що треба було робити «вкидання». Статтю «одягнуто» у науковий мундир. Але і в такий спосіб Горбуліна почули. І, на щастя, чують дотепер. На початку цього року, коли знову залунали ядерноозброювальні заклики, Горбулін мовчав, але говорив з архіву «Дзеркала тижня». Військово-ядерний тупик зміг бути і амортизатором, і витверезником, приборкувачем емоцій з пролонгованим ефектом.

Чи любить автор свої статті? Чи є улюблені? Мабуть, без любові до змісту жоден твір не народився б. Але, попри те що з кожною зі статей завжди пов’язана якась передісторія, є улюблені статті.

«Конкістадор» формувався у складному середовищі. У цій статті вперше чітко оформились, викристалізувались виклики і загрози для України. Горбулін, як він сам говорить, переживав складні часи вигнання. Він мав офіційну роботу, але… був трохи забутий. Його не чули. І для України це були важкі часи. Коли совість нації [5] Саме так неодноразово називали В.П. Горбуліна на шпальтах відомих видань. мовчить, в країні панує морок.

Горбулін знайшов у собі сили заговорити. Саме з «Конкістадора» розпочався його персональний прорив. Він голосно заговорив газетними статтями.

Створювався «Конкістадор» у тандемі з Валентином Бадраком. Їх спільна тема «оборонки» та інші проекти далися взнаки, сконцентрувались в позитивну синергію.

«Конкістадор у панцирі залізнім» став предметом для дискусій на тогорічному форумі YES, він дійшов до Росії, його прочитали в Російському інституті стратегічних досліджень.

«Конкістадор» – це коктейль, що має складні сполуки ідей Солженицина, Шафаревича, Сахарова: «Від імперії інків до імперії геніїв». Усіх хвилювало одне питання. Чи є майбутнє у Росії?

Завершальну, дизайнерську роль у житті «Конкістадора» відіграв… Гумільов. Коли стаття з’явилась, нарешті треба було їй дати ім’я. Валентин Бадрак зателефонував Юлії Мостовій, і вона миттєво взяла статтю до роботи.

Є одна крихітна, але цікава деталь щодо зазирання у майбутнє. Спочатку ця стаття мала робочу назву «Точка біфуркації», але їй дали ім’я «Конкістадор у панцирі залізнім». Натомість «Точка біфуркації» вийшла 7 років поспіль.