Володимир Горбулін - Хроніки передбачень - 2006–2017

Як би там не було, але його читають. Практично кожного разу, після виходу його статей заголовки засобів масових комунікацій починаються приблизно однаково: «В мережі ажіотаж навколо статті…». Кожна стаття отримувала величезний резонанс: сотні відгуків, тисячі переглядів на порталі «ZN», «підірвані» соцмережі, бурхливе обговорення у засобах масових комунікацій…

Безперечно, визнанням є і те, що читають не лише свої. Ворог пильнує за кожним словом Горбуліна: «Лавров отметил, что прочитал программную статью господина Горбулина… Это прямой призыв официального представителя Украины в контактной политической подгруппе, который является, одновременно, и советником президента Порошенко, внештатным, правда, но это не делает его, по-моему, менее влиятельным» . [4] http://www.vesti.ru/doc.html?id=2734503

Його дивляться і слухають. Відеозаписи останніх прес-конференцій, присвячених виходу монографій «Донбас і Крим: ціна повернення» і «Світова гібридна війна: український фронт» на ютубі мають тисячі переглядів. Прочитане і почуте довго «перетравлюють». Так триває «хімічна» реакція, яка змінює «консистенцію».

Суттєвіший вплив, ніж статті, мають колективні монографії, завдяки яким увесь політичний і навіть навколополітичний контент медіа-простору заповнили такі сентенції Горбуліна, як «сценарії», «гібридна війна», новий світопорядок. Проте своєрідними «демо-версіями», а точніше – монографіями в мініатюрі, були статті. Передвісники потужних монографічних досліджень на найболючіші теми – на жаль, не лише сьогодення, але і майбутнього – спочатку з’являлись у «Дзеркалі тижня».

Горбулін вміє презентувати свої роботи. Він вміє бути одночасно не лише автором ідеї, головним режисером і сценаристом своїх робіт, але й продюсером і неперевершеним конферансьє.

Хоч трибуну у залі засідань Верховної Ради України, хоч відкритий простір у Мистецькому Арсеналі він може перетворити на місце для вишуканого елегантного виступу.

За 16 років у «Дзеркалі тижня» з’явилось сорок статей В.П. Горбуліна.

Така продуктивність зумовлена контекстом життя країни.

Кожну народжену статтю він порівнює зі дзвоном, в який намагався калатати, аби звернути увагу громадян України, звісно, принаймні тих, хто читає «Дзеркало тижня», на ту чи іншу проблему.

Кожна стаття – вінець публіцистики. Твір, який можна і треба читати і перечитувати. Кожна публікація – як художнє полотно із панорамним зображенням, інкрустоване проявами потужного інтелекту автора, щедро оздоблене епіграфами. Частота «пострілів» була різною – від поодиноких до залпів, але потужність «вибухів» завжди величезна.

Коли невизначеність почала суттєво зростати, В.П. Горбулін швидко модернізував свою «публіцистичну зброю», започаткувавши цикл статей, присвячених гібридній хаотизації світоустрою. Не тому, що тема війни стала другорядною, не тому, що прогнозувати стало на декілька порядків складніше і вже точно не через страх помилитись. Останнє точно не про Горбуліна. Він вміє бути обережним, але острахи зробити помилку ніколи його не зупиняли. Питання у тому, що будь-яка війна раніше чи пізніше завершується, а з її наслідками треба жити далі. Гібридна війна – неперевершений конструктор нового світоустрою. Вона не просто створила новий дизайн, вона вплинула на ДНК світу, створила його новий код. Цей код поки що до кінця не розшифрований, але Горбулін дав йому назву – гібридний світ.

Досліджуючи феномен будь-якого видатного автора, завжди хочеться дізнатись про «головний секрет». Чи є він у Горбуліна? Звісно, є. Секрет простий: Всевишній щедро обдарував його, давши численні таланти, мудрих батьків і талановитих вчителів. На вчителів йому особливо поталанило, проте правильніше сказати – він зробив свідомий вибір навчатись. Мова не про золоту шкільну медаль, а про ставлення до тих, кого він вважав своїми вчителями по життю.

До «Хронік передбачень» не увійшла одна з найулюбленіших статей Володимира Павловича «Високі орбіти Володимира Уткіна» («Дзеркало тижня», 11 жовтня 2013 р.), бо за жанром вона начебто не про майбутнє. Втім ціннісний аспект, що в ній подано, стосується не лише трепетного відношення Горбуліна до людини, у якої він мав честь багато чому навчитись, але й… втраченого майбутнього.

І все ж таки як він створює свої статті? Здається, що це мають бути довжелезні години роздумів. Але ні! Хоча б тому, що таких годин у нього просто фізично немає. Принагідно, не можна не зауважити, що зазирнувши одним оком у його робочий щотижневик, можна подумати що його персональна доба таки налічує більше ніж 24 години.