Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Схаменися, ти ж Марія Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

– Моя нація гине. І я буду разом з нею…

– Тож знай, – Сарабай відступив до порога, – за ваші страждання і смерть колись вам співчуватимуть. Та похвали не буде ніколи. Прощавай.

Мирон вийшов з кімнати. Марія вибігла за ним. Спинила, обняла, і голова її забилась у нього на грудях.

– Простіть мені всі… О, ради Бога простіть!

Скрадаючись задвірками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме поліцейська година. Він тихенько натиснув на клямку – двері не зачинені – й увійшов до кімнати. Тихо. В хатніх сутінках розгледів білу подушку і на ній милу голівку.

Вірочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рівномірного дихання дівчини і до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нічого ж на світі не сталося. Це він повернувся з роботи додому, трохи запізнившись. Молода дружина не дочекалася чоловіка, схилилася в ліжку над дитиною і заснула. Миронові не хочеться її будити – лише тихесенько підійде, схилиться і поцілує кохану в чоло.

Вірочка… Спить, по-дитячому підклавши під щоки долоні. Мирон милується її блідим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звідки взялася ця чудна дівчина, яка зуміла своїм коханням, відвертим, наївним і чистим, як поцілунок дитини, перемогти його безнадійну любов до іншої? Коли ж це трапилося? Тоді, як вона стояла біля парканця, втікши з банкету? Коли він ніс її безвладне тіло і знав, що дівчина помре? Ні… Тоді був лише жаль, а не кохання. Аж розплющила Віра очі, озерні плеса, і зрозумів Мирон, що врятував її життя не тільки для неї…

Рівномірне Вірине дихання притихло перед пробудженням. Мирон кинувся до ліжка. Нагнувся, послухав. Дихає. Але згадка про те, що вона могла загинути, що взагалі її може не стати серед цієї розшалілої завірюхи, злякала Мирона. Легко торкнувся пальцями волосся, просив прокинутися.

Якийсь час сонні Вірині очі дивилися на нього й не впізнавали. Потім проясніли, блиснули радістю, Віра схопилася, забувши про біль у грудях.

– Мироне, ви? Прийшов-таки…

Сарабай узяв її за плечі, примусив лягти.

– Лежи спокійно. Ну… от ми й побачились. Не в неділю і не біля парканця…

– А я вже не вірила…

– Як твоє здоров’я?

– Було зовсім добре. Але після того нещастя з професором знову злягла. Сьогодні краще… До Юлі заходили?

– Зараз пошлю Казя. Він удома?

– Мабуть, у майстерні… Мироне… Відверніться, я одягнуся.

Але підвестись на ноги Віра не змогла.

До кімнати увійшов Казьо. Глянув на Мирона так, ніби вчора його бачив.

– Сервус, Мирку. Піти по Юлю?

– Іди.

Сарабай стояв біля вікна і в напруженні чекав, коли відчиняться двері й увійде Юля – розбита горем, зламана нещастям жінка, яку треба розраджувати.

Увійшла. Посміхнулася і поглядом попросила не висловлювати співчувань. Мирон пригорнув її, провів долонею по волоссю, затримав у пальцях біле пасемко.

Юля запитала про Антона. Хай не приїздить і про неї не журиться. Казьо не дасть пропасти, є знайомий лікар… Та це ще й не скоро. Пізньої осені… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, відповіли, що нічого не знають, ніяких арештів не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немає…

Мирон не потішав Юлю. Все на світі стало голим у своїй жорстокості й нещадності. Відійшли з побуту дипломатичні вуалі і добрий тон. Зникла фальш недомовленості й співчуття. На карту поставлені життя і смерть. І люди зараз мислять лише цими категоріями.

Не вибачаючись перед жінками, Мирон і Казьо зайшли в майстерню і там про щось недовго розмовляли.

Потім Казьо провів Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:

– Перекажи Антонові, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втім… мабуть, воно мене якось зцілило. Мої жіночі слабості минули. Мені тільки шкода, що невчасно ми обзавелись сім’єю. Пішла б з вами. І скажи йому, щоб беріг себе. В мене залишився тільки він. І дитина. Колись була більша сім’я. Тепер я лише жінка… – додала сумно.

Юля й Казьо вийшли. Віра покликала Мирона. Він бачив, що дівчина хоче йому щось сказати і бентежиться, не може зважитися.

– Кажи, Вірочко.

– Мироне… Ти незабаром підеш. Вибач, що перейшла на «ти». Мені важко інакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене, для всього мого життя.

Побляклі від недуги світло-зелені очі потемніли від затаєного хвилювання, бліде, змарніле обличчя налилося бентежною свіжістю.