Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.

Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.

Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?

– Хто там? – почувся сухуватий голос у відповідь на короткий дзвінок.

– Тут живе електромонтер Дзядек?

Двері відхилились, і в щілину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку від протигаза, витягнулася.

– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.

Променисті зморшки збіглись довкола очей.

– На яких правах вештаєшся нині?

– На пташиних.

– У Львові живеш?

– Ні…

– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новій Європі. Не чіпають… Мало того, з Українського крайового комітету приходив якийсь – референтом назвався – і пропонував роботу.

– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, підіть тепер і скажіть: передумав. Негайно. Вам треба жити в місті. – Сарабай сів на табуретку біля умивальника. – Ви знаєте, чого я прийшов?

– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папірчиків і дипломатії. Свідків у хаті нема, телефону – теж.

Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядекові треба розвідати, хто з колишніх підпільників або й не підпільників, але людей певних, залишився в місті, на якому вони зараз становищі, чим дихають. Він – електромонтер, спеціальність для такої справи вдячна. Хай на це піде три-чотири місяці. За той час на Тернопільщині їм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинівську. Казьо дасть знати Миронові і принесе від нього пароль…

– А далі як? – засумнівався Дзядек. – Ми ж тоді мусимо десь зустрітися, обговорити план дій. Як намітимо день, годину, місце? Все це, бачиш, дуже складно. Прийти вам з Тернопільщини до Львова і чекати тут, поки Казьо обійде з паролем наших, ризиковано та, зрештою, і неможливо. Вас схоплять. Добре було б дати якийсь сигнал, коли прийдете. А перед тим за тиждень-два обійти з паролем, додаючи: «За стільки-то часу після сигналу». Але який, щоб усі знали? Маґістрат підірвати, чи що? – пожартував.

– Ви маєте рацію, – задумався Сарабай. – Маґістрат висадити в повітря нам не вдасться… – Враз він пожвавився, і в очах блиснули хитрі іскорки. – Нічого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тоді… Давайте намітимо місце.

– Думаю, Личаківський цвинтар.

– Так. Біля гробниці капелана Стажинського. Куток глухий. Знаєте де?

– Це з того боку, від Погулянки.

– Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

– Ніби так. Тільки що за сигнал?

– Пораджуся з хлопцями, придумаємо.

Сарабай згадав про Марію Шварц, колишнього організатора політшкіл в КПЗУ. Цікаво, де вона тепер? За радянської влади працювала парторгом на ткацькій фабриці. Можливо, виїхала. Треба дізнатися. З її допомогою можна б почати організацію підпілля серед ширших кіл.

– Про арешт польських учених чув?

– Дещо чув. А ви докладно знаєте?

– Те, що й усі. Кілька десятків забрали і – камінь у воду. Ніхто не знає.

Попрощалися. Сарабай вийшов через подвір’я на вузеньку Бляхарську вулицю і провулками поспішив до Краківської площі, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виїхали, стара буде вдома. Вона повинна впізнати Мирона. Адже в її сутеринах колись таємно збирався їхній осередок, у Берти Антін лікувався від рани. Вона скаже, де Марія.

Берта затряслася, побачивши на порозі незнайому людину. Очі, повні панічного жаху, застигли мертво.

– Марія? Яка Марія?… Я не знаю… Повірте мені, тут нема ніякої Марії.

– Заспокойтеся, пані Шварц, – Мирон лагідно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашої дочки. Не впізнаєте?

Полуда страху повільно спливала з зіниць матері.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нічого не кажуть німці? – спитала і знову насторожилася.

– Я не живу у Львові. Мені треба бачити Марію. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тінями в зляканих очах, підійшла ближче і сказала пошепки:

– Вона ховається. Комуністів арештовують. Та й не тільки комуністів. Ви, напевне, знаєте про вчених… А вони ж не євреї. Нам у сто разів гірше. Як уже Мохнацького, таж то така фігура…