Віра, колись така байдужа до того, що робиться на світі, тепер відчувала, як народжуються в глибокій схованці її душі, ворушаться, печуть ненависть і зло.
«Чого їм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати і палити?»
Вірі хотілося жбурнути цим шматком сталі в обличчя рудому солдатові, що недбало розвалився на парканці, димить цигаркою і спльовує, топче те саме місце, де колись стояла вона, обійнята першим коханням, мов полум’ям. Тоді на землі цвіли півонії – тепер зів’ялі й розтоптані, тоді ясніло небо – нині його заволокла юга.
У грудях болить. Що там болить? Слід від осколка, безсила лють, від якої хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слід від туги за коханим? Якою наївною була вона, коли думала, що від кохання болить лише серце.
А тополиний пух чіпляється за волосся дітей, жінок, і зловісним та страшним здається оте сивіння світу. Ось поспішає якась молода жінка, незґрабно заносячи повним животом. У неї побіліло волосся, страшно дивитися на її голову, хоч на ній тільки пух. Біжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко відчиняє хвіртку.
Та це ж Юля!
Увійшла. Темні підкови під темними очима, знесилено опущені плечі, відчай болісно стулив губи. Стоїть перед нею Казьо з німим запитанням у погляді, і Віра склала долоні на грудях.
– Батька забрали вночі… Гестапо… – прошепотіла, рукою провела по чолу, по волоссю.
Не злетів тополиний пух. Немов свіжа паморозь обсипала пасма волосся і прилипла до нього навічно.
Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всі зрозуміли: не повернеться більше професор Мохнацький, закінчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди піднімалося вгору, скільки його не нахиляли донизу, погасло.
Ця вістка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподівань, побоювань і очікуваного горя. Всі стали враз самотніми, мов птахи, яким зруйнували гніздо. Вістка була неймовірно страшною. Надто несподівано відійшов той, хто непомітно, але міцно увійшов у життя близьких йому людей і мимоволі став володарем їхніх дум і помислів.
На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?
Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.
– Кінець… Поїзд пішов під укіс…
Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.
– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!
Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.
Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.
– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.
Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.
Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:
Читать дальше