Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.

Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:

– Любе моє, засни. Все буде добре…

Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.

У перші дні війни Кривда вирішив евакуюватися на схід разом з деякими викладачами університету. Щодня приходив додому пригнічений, до невпізнання нервовий і дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою відповідав на його наполегливу пропозицію негайно виїжджати. Професор нагадував тепер дідугана, який чіпляється за одвірок старої хати, коли діти переселяються в іншу.

– Зрозумійте ж, нарешті, – кипів Антін, – нікому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять ні вас, ні мене, ані Юлю.

– Ви їдьте, – мовив Мохнацький. – Я не піду трясти по світу старими кістками. І куди, куди? Під голе небо, від села до села, з міста до міста – у вічному страху й невигодах… Ні, ні. Це не для мене. Що громаді, те й бабі…

Просила Юля і бачила: марно.

– Нічого мені не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нічого не зроблять… І чого втікати? Усім втекти, щоб легше було тут німакам господарювати? Я не впізнаю вас, діти мої…

Розуміли обоє: батьків докір справедливий. Але сьогодні неможливо будь-що зробити. Йти поодинці в підпілля – що це дасть? Все сталося так несподівано. Армія відступає, підприємства, організації евакуюються, ніхто не дає ніяких розпоряджень, крім евакуації. Навіть Мирона ніде не видно. А їхати без батька – він же старий і немічний. Залишилися всі.

За день перед приходом окупантів до них забіг Сарабай і в хату, повну журби й нерішучості, вніс хвилю свіжої бадьорості, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того відчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлі з тюрми на вулиці Лонцького, а під час жовтневої демонстрації два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».

«Радіє, що спокій минув?» – ворухнулося в Антоновому серці неприязне. Але тільки на мить. «Ні, Мирон розумний і найбільш рішучий серед нас. Таким був завжди. І тепер він перший знайде вихід із становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цієї раптово розшалілої грози».

– Що нового, Мироне? – спитали разом Антін і Юля, і професор запитливо виставив сиву борідку, зупиняючись на порозі спальні.

– Буде жити! – радісно зітхнув Сарабай і знітився. Він уперше помітив тінисті плями на дрібному Юлиному обличчі, вільно скроєне плаття на її колись стрункій талії. Зніяковів, наче винний у тому, що безнадійна любов до цієї жінки не минає навіть тепер, коли вона чекає дитини від Антона, коли Мирон сам уже зрадив своє кохання, цілуючи непритомну Віру, яка в ці дні боролася зі смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляється…

Але ніхто його не зрозумів. Антін пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борідку, скоса зиркаючи на Юлю, і тільки вона жіночим інстинктом відчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькій клітинці серця, давно наглухо окутаній любов’ю до своєї сім ї, щось ворухнулося, тьохнуло і боляче обірвалось.

– Ми не знаємо, про кого ти говориш, Мироне.

– Аа-х!.. – Сарабай побагровів, наче той юнак, у якого вивідали таємницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нічого? А мене вдома не було кілька днів. Це я про ту дівчину, яка була зі мною у вас на банкеті. Її поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинів… Я приніс її тоді до Казя напівживу, – розповідав Мирон і бентежився під здивованими поглядами друзів. – Але я про важливіше прийшов сказати, – він провів долонею по обличчю, немов стер з нього ніяковість, і в очах знову спалахнув відчайдушний сарабаївський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…

Мирон замовк, зустрівшись із зляканими Юлиними очима. З них збігла враз ревнива цікавість – чому саме тут, на Замарстинові, настиг Віру осколок? З серця спливла гіркота, яка плеснула було й залила те ніжне й незабутнє, що залишилось в ньому з дівочих днів… Тепер Юля знову була тільки дружиною і матір’ю.

– Як – прощатися? – ледве прошепотіла вона.

Сарабай помовчав. Він прийшов сказати, щоб вони йшли обоє. Але ж Юля…