Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Зупиніться! – закричав не своїм голосом учитель.

Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:

– Не ваше мелеться, не відгортайте!

– Таж ви уб’єте його!

Учитель кинувся між оскаженілих карателів, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю і зойкнув від болю.

– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!

– Ви що, за комуністів прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивіться, щоб і вам…

Від образи Шинкарук пополотнів. Навідліг ударив парубка долонею по лиці.

– Шмаркачу… Ти смієш мене за груди шарпати?

Михасюк охолов, відступив знічений.

– Я за людину, не за комуніста… При кожній владі є суд. І ви не смієте, не смієте самі розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кімнати і переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідіть геть звідси, нелюди!

Він нахилився над Опришком і розв’язав йому руки. Андрій ще мав силу підвестися. Хапаючись за одвірок, вийшов з сільради і, спираючись на тини, поплівся не на Дідицьке, а мимо хат Якубського до камерального лісу.

Ніхто не дивився йому вслід. Стояли збентежені. Пушкар змотував воловід, Лесько сунув за грубу палицю.

– Це ви так Україну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афішу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.

На толоці зустрів Богдана. Хлопчина біг до батька, голосно схлипуючи.

– Вірочка!.. – він закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…

– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.

– А ти все таїш, таїш від мене… За що ж її… За що ж її мали арештувати?

Шинкарук пригорнув сина.

– Ох, як я їх ненавиджу! – хлипав Богдан.

Батько мовчав. Він не мав що сказати синові. В самого душа спустошилася. До цієї хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надія, віра… Тепер не було в серці нічого. І він не міг порадити синові, кого треба ненавидіти, – весь світ чи себе самого.

Шинкарук помітив на вилозі Богданової блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив її.

– Викинь це геть, – сказав і простягнув руку до грудей хлопця.

– Ні, ні! – відступив Богдан. – Ні, не відбирай і цього. Ти ні в що ніколи не вірив, і тобі добре. А я не можу так…

Хлопець повернувся й, ніби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.

Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?

Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.

– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.

Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.

За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!

Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.

Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.

Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.

Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.

– Вас фюр айн місферштендніс? [1] Що за непорозуміння? ( Нім .)

У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.

Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:

– Ваше прізвище Бендас?

– Достовірно так, – вклонився професор.

– Колишній професор Краківського університету?

– Достовірно так! – прояснів Бендас.

Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:

– Міністр освіти?