Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

Наступного дня в свідомість професора почали закрадатися сумніви. Мало міністрів зібралося в «Дністрі», самого прем’єра не було, ніхто не розподіляв кабінетів. Ті, що прийшли, перешіптувались, знизували плечима. На третій день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер відповів кореспондентові «Краківських вістей», що він нічого не знає про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.

Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.

Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?

Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.

Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх панахид проспівали протягом багатьох років на українській землі, розійшлися по всій Галичині друковані в Кракові націоналістичні відозви, і відлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жінок, вереском сонних дітей.

Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.

Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.

Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.

Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.

Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.

– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.

– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипів Андрій, кудлатий, роздягнений, в самій сорочці. – «Обережно до людей підходь!» Він тобі, Іванку, ще не раз спасибі скаже за ці твої християнські настанови…

Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.

– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика вже не їсти… Досить, наївся ти мого здоров’я, крівці напився, надто моцно на мені ти потоптався, щоб я мав тобі дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владі. – Пушкар показав на пов’язку на рукаві. – Молитви наші Бог почув. Ну, чого так дивишся і жуєш губи, чого більмами очі заходять? Де синок твій?

Пушкар впритул підійшов до Андрія і дихнув йому в обличчя горілчаним перегаром.

– Де Пилип, питаю?

Опришко з усієї сили копнув ногою Пушкаря в живіт. Той гикнув і гепнувся на долівку.

На Андрія посипалися удари. На світанку повели його в сільраду. Щоб більше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод і підганяв києм, подряпаним від скла після нічної роботи.

Андрій не знав, що з ним зроблять: уб’ють самі чи віддадуть гітлерівцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть він зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться їм перебратися через камеральний ліс у гори і в Річці зв’язатися з комуністами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогодні вранці вирішив піти слідом за хлопцями через Зібранівку й Хімчин і захопити з собою в карпатські нетрі друзів.