Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Що – Мохнацького?!

– Забрали. А ви хіба нічого не чули?

Сарабай витер краплі холодного поту з чола. Цього він не чекав. Навіть не припускав у думці чогось подібного. Сьогодні мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Віру… А професорові і Юлі привіт передати від Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч різьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлі.

– За що ж його? – вирвався стогін.

– Не знаю, – похитала головою Берта. – Нічого не знаю. Ми, євреї, чекаємо, коли утворять ґетто. Кажуть, незабаром. Там, може, спокійніше буде, там і Марію не знайдуть.

– Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевільну. – Євреї чекають на ґетто? Як ви можете таке…

– А що інше, що інше? – В безнадійному сумі Берта опустила на подолок вузлуваті руки. – Кажуть, буде утворена єврейська громада з юденратом, з своєю поліцією. Там буде легше. А зараз на вулицю не можна вийти. Б’ють, штовхають, на тротуар ногою не ступиш, на всіх магазинах, трамваях – «юден ферботен!» З центральних кварталів повикидали людей на вулицю – йди куди хочеш. А там хоч притулок буде.

Сарабаєві важко було повірити, що він чує ці слова з уст єврейки. Та невже вони не уявляють, що таке ґетто?

– І Марія так думає?

– І Марія… Вона лише в пророцтва не вірить. Та й добре, що не вірить… Бо ми, старі євреї, знаємо… Ой, знаємо! Кров Назарея на голови юудеїв. Так буде. Сповниться проклін вашого пророка. Так буде… Але кожний день життя дорогий. Я тільки прошу Бога, щоб послав мені смерть раніше від Марії. Цим і живу. А загинути всім… усім… Так каже рабин, так кажуть усі старі євреї.

– Не треба так… – мовив Мирон. – Люди винні, вони й розплатяться за злочини. І люди переможуть лихоліття. Тільки не покорою і смиренням. Не треба піддаватися почуттям приреченості. Боротися треба всім, і євреям теж. Я хочу побачити Марію.

Берта якийсь час мовчки похитувала головою, і Мирон бачив, як її очі наливаються докором і ненавистю. Раптом вона ніби прокинулася від сну, закричала:

– Не піде Марія більше з вами! Ідіть, геть ідіть! Досить уже того, що я натерпілася через вас. Відколи виросла моя дитина, на ноги стала, не було мені спокою. Вічний страх, обшуки, переховування. А інші жили, жили! Тільки ми гнані, як собаки, як дикі звірі! Геть, геть ідіть, я більше не віддам вам дочки!

Стара у відчаї била головою об стіну. Враз обм’якла і важко сіла на старий, з вишкіреними пружинами фотель. Ледве чутно прошепотіла:

– Його кров упаде на нас і наших дітей… І нікому не буде порятунку… Ми станемо глиною для нової Вавилонської вежі. І ви будете глиною. Нами розчинять, а вами замісять. Цього хоче Бог, а він у нас один…

Сарабай повернувся до дверей. Не було потреби далі розмовляти з Бертою.

У цей час з другої кімнати несподівано увійшла Марія. Схудла, змучена, ніс ще більше видовжився, а обличчя спокійне, як у статуї.

– Марія!

– Добридень, Мироне, – привіталася і холодно подала йому руку. – Я чула вашу розмову. Моє сховище недалеко. В кімнаті є ніша. Це не надійне сховище. Але іншого немає. Тобі легко загубитися серед людей, а я зі своїм семітським обличчям не сховаюся ніде. Тому не осуджуй і не дорікай. Різко змінилися обставини, мусять мінятися і форми…

– Форми чого? – перебив Мирон, роздратований панахидним тоном її мови. – Форми боротьби чи ховання від неї? Ховання як самоціль, заради тільки свого власного життя? Я прийшов по тебе, Маріє. Невже ти думаєш, що все пропало, і ми поставлені на коліна? Чи так, як і твоя мати, ти віриш у проклін Христа?

– Я невіруюча, ти знаєш… Але з тобою піти не можу, не маю права… Я могла виїхати на схід, але ж мати… Не залишу й тепер… І не тільки її. Свій народ не залишу. Ти закинеш мені єврейський націоналізм. Як хочеш…

– Тим більше, тим більше! – Мирон схопив Марію за руки. – Що залишається для вас зараз, крім боротьби? Тож чи не краще загинути в бою, ніж над ямою, викопаною власними руками? Хто посіяв серед вас облудну надію на автономію в ґетто?

– В ґетто ми будемо всі разом…

– Вас зженуть туди, щоб легше винищити. А щоб цього не трапилося, треба євреям-комуністам іти в підпілля, з нами! Маріє, – Мирон заговорив спокійніше, – ти сьогодні підеш зі мною. Ми розпочинаємо велику боротьбу. Ти будеш першою, хто зробить лазівку в ґетто, хто зв’яже майбутнє ґеттівське підпілля з зовнішнім світом. Таким зв’язковим може бути тільки єврей, чуєш?

Марія ледь помітно похитувала пониклою головою.