Володимир Єшкілєв - Унія

– Ясніше не буває.

– Тому вам тепер вигідно йти в шинок «Під княжою корабелою», що на Вірменському кінці. Арель вас проведе. Там нині весело. Веселіше, навіть ніж на княжому дворі. Як будете там, зрозумієте. Якщо схочете пристати до тамтешньої компанії, придивіться до такого собі Яна Демковича, фіскала. Він вже шостий день живе в удови Скибицької, і щось мені підказує, що й ви у тім домі знайдете свій інтерес.

– І що ж тобі підказує, нехристе?

– То мій клопіт, – всміхнувся старий. – Навіщо вам ті зайві знання, які у скорботах пливуть незліченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

– А хіба те «щось» тобі не підказало?

– Замовкло, кляте.

– То, може, й не треба?

– Я ж мушу знати, кому продав найпишніший з камзолів коронного підкоморія.

– То ж знай, нехристе, – гордо задер підборіддя модник, – що продав його Мечиславові, сину хирлицького підстарости Маркіяна Данилевича, лицарю славного герба Рилі.

Вже за годину Мечислав сидів у компанії молодих шляхтичів, кожний з яких був у своєму роді вельми приємним співрозмовником. Тон застіллю задавав смаглявий та жвавий, подібний до волоха юнак, що назвався Михалом Себелем герба Кіт Морський. За гербом його тут знали як Кота.

При ньому був густо обшитий вензелями капшук, у котрому – як на Мечиславове відчуття – водилися не лише талери і флорини, але й золоті дукати. Приятель Кота на ім’я Ревула, подібний не так до шляхтича, як до продувного братчика, натякав, що Кіт користується прихильністю однієї дуже заможної та нечувано авантажної містянки.

Кіт не заперечував, хитро посміхався крізь густі, солом’яного кольору, вуса. Обидва приятелі в чотири вуха слухали Мечиславові байки про Париж і Дрезден, пили стару венгржину, жирно закусували та очевидно заздрили пригодам сина підстарости.

Шинкар про гроші не питав і видно було, що далеко не вперше бачив Кота з Ревулою. Фарширована грибами гуска заступила місце свинячому окостові, а на рожен вже насаджували перепілок. Компанія їла лише м’ясо й не взяла жодної проби з пирогів і прийманої капусти. Обслуга наповнювала глеки без нагадувань й по саме вінце.

Коли застілля досягло розпалу, до компанії приєднався небідно одягнений чоловік. Чорна борода, стрижена «під ятаган» за угорським звичаєм, відтінювала його бліде обличчя. Кіт повівся з ним церемонно й несподівано припустив, що він є свояком Мечислава.

– Він, як і ти, з Даниловичів, – кивнув він на сина хирлицького підстарости.

Мечислав негайно виправив його помилку. Адже з досвіду знав, що у високому товаристві родовід є найпершою справою. Він знову назвав себе повним ім’ям та наголосив, що він аж ніяк не з руських Даниловичів, котрі належали, що відомо, до славного герба Сас, а з волинських Данилевичів не менш славного герба Рилі.

Чорнобородий економно кивнув головою чи то на знак згоди, чи то на знак розуміння й назвався у відповідь. Він виявився онуком Яна Даниловича, колишнього львівського каштеляна та руського воєводи, вельми прославленого подвигами та щедрістю. Звався молодий Данилович Агріппою, що наштовхнуло сина підстарости на деякі книжні співставлення, які він вирішив лишити за собою. Військового чину Агріппа до титулу не додав, хоча й мав при собі шаблю.

Почувши, що Мечислав прибув із Дрездена, Агріппа пожвавився й розповів, як два роки тому блукав Саксонією та наражався там на амурні пригоди. Він, певне, мав добру пам’ять, бо вільно оперував назвами дрезденських трактирів, іменами веселих панянок та відважних матрон, що зраджували зайнятим війною чоловікам. Деякі з назв здалися Мечиславові знайомими; та й за смачними подробицями він впевнився, що онук воєводи дійсно бував у німцях та бачив спідні не однієї тамтешньої сильфіди.

Ріжучи м’ясо, Агріппа спритно орудував ножем, на руків’я якого було прироблено масивного срібного черепа. Прикраса притягувала погляди всієї компанії. Мечиславу здалося, що Кіт з Ревулою знають про цю «кальву» щось цікаве, але розпитувати не наважився. Хоча нові знайомі ставилися до нього приязно, він все ж таки не відчувався своїм серед таких несхожих, проте добре знайомих між собою чоловіків.

Тим часом розмова перестрибнула з далеких земель на місцеві плітки, й поміж різним промайнуло ім’я Яна Демковича, якого компанія називала також Креховецьким. Мечислав напружився й вже прочистив горло для запитання. Втім якесь передчуття знов змусило його вдатися до удаваної байдужості.