Володимир Єшкілєв - Унія

– Так, я провів там чотири роки, – поспішив запевнити власник розшитої мантії.

– У Шамборі?

– Ні, що ви. Це ж королівський замок, – «-евич» витримав паузу, кинув на співрозмовника допитливий погляд й, стишивши голос, додав: – Одна з осель саламандри .

Шляхтич зрозумів лише те, що його випробовують на якесь знання. Замість прощального кивка він торкнувся правого вуса, закрутив його й посміхнувся модникові:

– Бог дасть, зустрінемося на весіллі. Я не проти послухати про Галлію.

– А ще я був у Саксонії, – не почув фінальної інтонації «-евич»; він і далі шпорив гніду, намагаючись прирівняти її невеселі ривки до іноході. – При дворі Яна Георґа нині відроджують те мистецтво, котрим Дрезден шанувався за часів Августа Мудрого, й ті науки, які…

– Можливо й про це поговоримо, – припустив шляхтич, стрепенув іноходця, залишаючи модника з його eloquentia 3 3 Eloquentia – елоквенція, красномовство ( лат .). на початку вулиці, знаменитої недорогими шинками та легковажними юними мереживницями. Незважаючи на ранній час, пияки вже підпирали стіни біля закладу з бляшаним кухолем над дверима. Вулична перспектива впиралася в браму чи то палацового парку, чи то монастиря. За нею, над чорними в’язами, кружляло гамірне гайвороння.

Модник розгублено закрутив головою. До нього рушив один з пияків. Він не виглядав на розбійника, радше навпаки. Проте власник розшитої мантії зміркував, що навіть безцільне переміщення при таких обставинах є безпечнішим за непорушність. Він проскакав провулком, обігнув якусь капличку і виїхав на площу, обведену, наче галереєю, дерев’яним помостом. Лише в північній частині площі його розривав фасад костьолу, прикрашений гербовими хоругвами Конецпольських та Радзивіллів. Тут, судячи з розвішаних камзолів, гупеляндів, курток, спідниць та ліфів, переважали швецькі та шкірняцькі крамнички.

З-під найближчого закутка вистромилась борода крамаря-єврея. Його голову замість ярмулки прикрашав бо-нет, розшитий тасьмою та срібними кульками. Від єврея на вершника повіяло чимось знайомим та регулярним. Де б він не мандрував, усюди зустрічав таких крамарів. Вони говорили всіма мовами, знали всіх міняйл, ковалів, ратушних писарчуків та власників заїжджих дворів.

– О, ваша мосць! – зрадів бородань. – Я таки знав, що сьогодні приїде зацний пан 4 4 Зацний – шляхетний. . У мене для вас є такий чудовий буфль, якого ви в житті не бачили, – він звідкись витягнув вузьку жовту куртку з волячої шкіри. – Лише подивіться на ці розрізи, лише подивіться. Цей буфль гнучкий як корсет самої Радзивіллової, й жодне лезо його не проб’є! Це ж навіть не буфль, а цілий дублет!

– Але мені не потрібні ані дублет, ані буфль, – вершник ледь стримував кобилу, котру знов повело на химерний танок. – Таке в Парижі одягає сторожа на ярмарках.

– Ласкавий пане, я знаю, що ляїкові 5 5 Ляїк – світська людина. потрібно… Арель, хлопчику мій! – гукнув він у темний лаз під помостом. – Неси сюди той камзол, який привіз із Кракова Фенеш, неси мерщій! Та ж не там, ні… Шукай у тій скрині, де лахми Гольди, – старий примружив око, дивлячись знизу вгору на верхового, немов знімав мірку. – То буде на вашу могутню фігуру, ваша мосць, і все жіноцтво мріятиме про ваші обійми. Всі розквітлі рози нашого міста та всі ніжні його бутони будуть тільки про вас балакати. Я вам не брешу. Ашем мені свідок зі всім його надхмарним військом.

– Я хотів лише запитати, де тут у вас можна зупинитися.

– Лишень приїхали?

– Якось так.

– Й звідки, якщо то не тайна?

– Зі Львова.

– О, прошу вашу мосць, таке славне місто.

– Славне, дуже славне, – модник припинив спроби вгамувати кобилу й зіскочив на землю. – Де тут заїжджий двір? І бажано такий, де не годують тухлятиною й не крадуть взуття.

– Заїжджий двір? – здавалося, старий напружено згадує. – То ви приїхали з тією валкою, що йшла за кварцяною хоругвою?

– Так.

– І хто ж ту валку вів, прошу пана?

– Ротмістр Виговський. Щойно біля брами з ним розпрощалися.

– Це той, який Остафій? Але ж він…

– Ні, той, котрий Ян. Старший із синів Остафія.

– То ваш кревний, мосцьпане?

– Ні, – очі модника, які до того блукали виставленим крамом, зупинилися на обличчі єврея. – Ти забагато питаєш.

– Вибачте мені, ваша мосць, я такий балакучий та іноді верзу казна-що. То, звісно, є гріхом, але всі ми під Ним грішні та недосконалі, – у руках старого виник камзол із довгою баскою, критий синім сукном і кантований чорною повстю. – Але ж подивиться на це, мосць-пане, – він приклав камзол до плечей модника. – Вам буде в чому йти на весілля. Цей камзол шили на самого коронного підкоморія, але той не дожив до третьої примірки. Ви подивіться, він підбитий правдивим шовком!