Світлана Талан - Я захищу тебе…

Табунами бігали юнаки за юною красунею Таїсією, а обрала вона приїжджого з Ростовської області Гришку. Він був непримітний, тихий, працьовитий, прислали його на роботу на шахту після закінчення технікуму, і запав він Таїсії у душу надовго, на все життя. Ні про що не шкодувала вона, окрім того що Бог дав їм лише одну донечку. Колись вони, як молоде подружжя, отримали квартирку в бараці, а коли померли її батьки, то перейшли жити в їхню хату.

І знову жінка замислилась про доньку. Кіра – норовлива, уперта, але й цілеспрямована – усе має бути так, як вона хоче. «Справжній лідер, – подумала Таїсія Іванівна. – І в кого вона така вдалася?»

Незважаючи на зовнішню схожість, мати з донькою були дуже різні. Мати – тиха, не дуже говірка, часто поступлива й хазяйновита, а Кіра – справжній вогонь!

«У народі кажуть, коли донька схожа на батька, буде щасливою, – подумала жінка, – а Кіра не схожа на мене. Сподіваюся, що доля їй випаде така ж світла, як вона сама».

Після уроків Кіра не дочекалася Дениса. Зазвичай вони разом поверталися зі школи. Коли вони з Денисом ішли, тримаючись за руки, не одна дівчина позаду них аж сичала від злості. Чи не всі старшокласниці були закохані у високого привабливого брюнета, тож заздрість завжди опановувала учениць, коли Денис обирав котрусь із них. Кіра свого щастя чекала два роки. Вона ні на кого з хлопців не звертала уваги, але й відкрито не демонструвала своєї закоханості. Денис звернув на неї увагу місяць тому, коли до випускного вечора залишалися лічені місяці. Разом з барвистою весною до Кіри прийшло справжнє кохання, коли можна було не лише таємно мріяти про Дениса, а й бути поруч із ним. Вони разом поверталися зі школи, часто зустрічалися вечорами. Кірина мати не схвалювала їхнього спілкування.

– Чому? – запитала якось Кіра в неї.

– Бо треба думати про навчання, а не про хлопців, – відповіла жінка.

– У мене гарні оцінки, – сказала дівчина, – і вважай, що золота медаль у мене теж буде.

– Буде, якщо не втратиш голови через того ловеласа, – невдоволено промовила мати.

– Чому він тобі так не подобається?

– Скільки гарних хлопців біля тебе в’ються, а ти їх не помічаєш.

– Мамо, облиш! Кому я потрібна зі своїм метром вісімдесят? Усі хлопці нижчі за мене! Їм потрібно стільчик носити з собою, щоб мене поцілувати, – перевела на жарт Кіра. – До того ж ті хлопці, які, за твоїми словами, біля мене в’ються, ще вчора мене обзивали довгоногою, жирафою, страусом, а тепер я маю на них звертати увагу?

– Обзивали, бо ти їм подобалась. А цей твій Денис… Він, Кіро, ні з ким із дівчат довго не зустрічається. Ти це помітила?

– Можливо. Він у пошуках своєї єдиної.

– І кожна наступна вважає себе тією єдиною. Бабій він, доню!

– Мамо, Денис – найкращий! І ми кохаємо одне одного! – випалила на одному подиху Кіра і зашарілася від такої своєї відвертості.

– Дивись мені, щоб чогось не накохали! – мати погрозила їй пальцем.

Кіра не вірила матері. Денис був з нею такий галантний, уважний, ніжний, говорив компліменти, на які не здатні інші хлопці, іноді дарував приємні дрібнички. Він не курив, на відміну від багатьох однокласників, від нього завжди пахнуло гарними парфумами. Хто б із дівчат не мріяв про такого хлопця? І ось він звернув увагу на Кіру, струнку, з довгою товстою косою, ще й не останню баскетболістку в шкільній збірній. Вони були одного зросту й іноді Кіра з жалем думала про те, що їй ніколи не доведеться носити туфлі на високих підборах. Незабаром – випускний вечір, і сукня у неї вже готова, а ось взуття ще не придбала. До такого вбрання пасували б черевички на високих тонких підборах, але тоді вона буде вищою за свого хлопця на добрих десять сантиметрів. Кіра була в роздумах, бо гадала, що її, таку довготелесу, Денис навіть на танець не запросить.

– Ти чого тут стоїш? – голос Валі вивів Кіру з роздумів. – Чекаєш Денисика?

– Не дочекалася, – Кіра сумно усміхнулась. – Ходімо додому.

Подруги обговорювали шкільні новини, попереду були підсумкові контрольні. Щодо них Кіра була спокійна, а ось Валя просила допомоги.

– Та не переживай ти так, – заспокоїла її подруга. – Кину тобі шпаргалку і все буде добре!

– Що б я без тебе робила?! – радісно промовила Валя. – Не можу уявити, як воно буде, коли розлетимося навсібіч? Ти навчатимешся у Луганському педагогічному, а я в бурсу піду, стану або муляром-штукатуром, або швачкою.

– Усе одно будемо в Розкішне приїжджати і тут зустрічатися.