Світлана Талан - Я захищу тебе…

Далі Кіра вже не чула співу, вона уявила, як сплете вінок сама і вперше у своєму житті пустить його на воду. Вона не була мрійницею, але святковий вечір, який уже впав на землю сутінками, і перші зірочки, які замерехтіли на небі, справили на неї неймовірне, якесь містичне враження. Люди почали запалювати вогнища, дим спускався спочатку донизу, сивою пеленою огортав присутніх, а потім, коли полум’я яскраво розгоралося, тягнувся вгору, аж у темне небо. Кіра відчувала збудження, яке зазвичай буває в передчутті чогось неймовірного.

Подружки гуляли берегом, нишком поглядаючи в бік хлопців, які розпалювали вогнища й не оминали увагою трьох молоденьких дівчаток. Хлопці жартували, запрошували їх до свого гурту, але Люда весь час смикала за руки подруг, щоб не поверталися й ішли далі, удаючи, ніби їм зовсім байдуже до загравань юнаків.

– Так і будемо ходити, як привиди? – невдоволено пробубоніла Валя, звертаючись до старшої подруги. – Прийшли розважитися, а тиняємося, як неприкаяні.

– Ще встигнемо! – запевнила Люда. – Справжнє гуляння попереду!

– Сподіваюсь, що не марно прийшли сюди, – зітхнула Валя.

Кіра мовчала. Вона була заворожена святом, нічним небом, на якому блимали ясні зірочки, що віддзеркалилися у воді і тихенько колихалися, ніби на невидимих маленьких човниках.

Від водойми повівало приємною свіжістю, яка змішувалась із запахом диму від вогнищ та ароматом річкової м’яти. Звідусіль лунали веселі розмови, сміх, деінде жіночий голос заводив тужну пісню, яку переривали, щоб заспівати веселішої.

Увагу дівчат привернуло величезне вогнище, яке яскраво спалахнуло і, здавалося, вогонь шугнув угору так, ніби намагався сягнути неба. Йому це не вдалося, і полум’я яскравими іскорками освітило молодь, яка почала підходити ближче. Багаття як магнітом притягувало погляд Кіри і вона разом з подругами пішла на світло. Дівчинка згадала слова матері про те, що в цю ніч вогонь має велику магічну силу, і тепер сама це відчула – яскраве полум’я вабило, зачаровувало і не відпускало. Дівчина стояла, заворожена вогнем, який швидко поїдав свою здобич – товсте сухе гілля, розсипав навколо іскорки, які спалахували в темряві, потім починали диміти, намагаючись утримати в собі частинку жару, а потім тихо згасали.

– Як можна стрибати через таке полум’я? – Валя смикнула Люду за рукав кофтинки.

– Ти дурна? – витріщила на неї очі подруга. – Хто ж стрибне на три метри вгору? Ось опуститься вогонь, тоді почнеться!

Кіру кілька разів штовхнули в натовпі, і дівчина ніби виринула з казки, повернулася в реальність. Вона мовчки відійшла від подруг, наблизилася до водойми. На березі біля невеликого вогнища вона помітила хлопця. Той сидів з палицею в руках, час від часу тицяючи нею в жаринки, що залишилися від багаття. Кіра підійшла до нього, сіла поруч на траву. Білявий хлопчина, худий і довгошиїй, навіть не повернув до неї голови.

– Чому ти не там? – запитала Кіра.

Вона знайшла палицю і теж, як незнайомець, почала нею підгортати розжеврілі жарини.

– Де це, «там»? – перепитав він.

– Де всі, біля великого вогнища.

– А це обов’язково?

– Я цього не сказала, лише запитала.

– Ми всі маємо бути в одній купі?

– Та ні.

– То чому ти тут, а не з усіма?

– Захотілося сповна відчути магію найкоротшої в році ночі.

– То, може, підемо шукати квітку папороті? – усміхнувся хлопець і поглянув на Кіру. – До речі, я – Кирило.

– А я – Кіра, – сказала дівчина і зауважила про себе, що хлопець не з тих, до яких з першого погляду липнуть дівчата. «Звичайний, – подумала вона, – і трохи нудний».

– Це такий прикол? – запитав він. – Кіра, Кирило.

– Випадковий збіг, таке буває.

– Віриш у випадковість?

– Усі випадковості невипадкові, – відповіла вона фразою, яку десь почула. – Хто тобі дав таке ім’я?

– Я сам собі його дав.

– Ти маєш почуття гумору. А якщо серйозно?

– Мама казала, що батько.

– Ти живеш із мамою?

– Так. Батько загинув давно, коли мені було сім років, на копанці привалило. Це я одразу, щоб не виникало більше запитань на цю тему.

– Вибач, не хотіла зробити тобі боляче, але мій батько також шахтар, однак працює не на копанках, а в шахті.

– То він не дирочник [1] Дирочник – так називають шахтарів на незаконних копанках, де добувають вугілля, лазячи в невеликі отвори. ( Тут і далі прим. авт. ) , виходить? – Кирило поглянув на дівчину, затримав на ній погляд.