Світлана Талан: Я захищу тебе…

– Не чіпайте мене! – скрикнула дівчина. Її тіло пересмикнулося, мов від укусу змії.

Охоронець відімкнув двері, заглянув у камеру.

– Горобець, досить комедію ламати – ти не в театрі! Встати й на вихід! До тебе прийшли.

Кіра вмить стихла і втупилася в охоронця безтямним поглядом.

– Горобець, повторюю вдруге! – заволав охоронець. – Встала і підійшла до мене! У тебе короткочасне побачення!

Кіра повільно підвелася, поправила рукою розпатлане волосся, рушничком витерла мокре обличчя.

– Побачення? З ким? – байдуже запитала вона.

Здавалося, дівчину зовсім не бентежить, хто хоче з нею зустрітися.

– Побачиш сама! – буркнув чоловік.

Кіра йшла довгим напівтемним коридором. Сьогодні неділя – день побачень. У неї вже була зустріч з адвокатом і з давнім знайомим. Більше ніхто не мав до неї прийти. «Невже мама? – майнула надією думка. – Може, вона мені пробачила?»

Чоловік завів дівчину в невеличку кімнату з маленьким вікном угорі. Стіл і два стільці по обидва боки. Тут було не так душно, як у камері, і Кіра вдихнула повітря на повні груди. Вона вже опанувала себе і губилася в здогадках: хто до неї прийшов? Відповіді не знаходила, але чомусь зі свого самотнього човника в океані вона побачила берег. «То суша чи міраж?» – подумала Кіра, в цей час відчинилися двері, і в жінки від несподіванки завмерло серце.

– Ви? – вичавила вона з себе одне-єдине слово.

Очі швидко наповнилися слізьми, але вона не заплакала – вже давно звикла всі почуття тримати глибоко в душі, лише сперлася спиною об стіну й повільно почала сповзати донизу…

Наближалося свято Івана Купала. Кірі вже виповнилося тринадцять років і вона була впевнена, що батьки відпустять її провести ніч на березі Лутугинського водосховища, куди збирались і старша подружка Люда, й однокласниця Валя. Валиним батькам узагалі було байдуже, де вона буде і з ким – для них головним у житті була пляшка самогону на столі, тож подружка не питала дозволу.

– Кіро, тебе батьки не мають права тримати вдома в таку ніч! – рішуче сказала їй Валя. – Таке свято пропустити не можна!

– Не впевнена, що мені дозволять піти з вами, – відповіла на те дівчина.

– То попроси Люду, нехай вона поговорить із твоїми батьками, – порадила Валя.

– Гадаєш, до неї вони дослухаються? – Кіра поглянула на Валю великими карими очима.

– Нехай Людка візьме тебе під свою опіку! – усміхнулась Валя.

– Якщо захоче, – сказала Кіра.

Людмилі було вже сімнадцять років. Дівчина жила з Кірою на одній вулиці. Сказати, що вони були найкращими подружками, не можна було, але добрі стосунки, одна й та сама школа в Розкішному, стадіон біля школи, де вечорами збиралась молодь на спортивному майданчику, були тим, що їх об’єднувало. Іноді Люда була відвертою з Кірою й розповідала по великому секрету про своїх хлопців, як вони цілуються і хто з них засовує язика до рота або взагалі слинявить губи, а не цілує.

– Від одного, як тільки обніме, аж мурахи по шкірі йдуть, – розповідала старша подружка, – а інший цілує, а тобі байдуже, ніби й не тебе. Ніяк не зрозумію, чому так буває?

– Може, ти одного кохаєш, а інший тобі байдужий, – висловила припущення Кіра, на що Люда розсміялась.

– Яке кохання? Ні, спочатку мені здається, ніби я закохалась, а потім за кілька днів близького спілкування розумію, що він мені нецікавий. Ні, Кірочко, кохання – це щось інше, воно не таке!

– А яке воно?

– Гадаю, що він має бути єдиним у цілому світі! – піднесено промовила Люда. – Ти дивишся на інших і нікого, крім нього, не бачиш! Хтось до тебе заграє, чіпляється, а він тобі ніби стіна, байдужий і чужий; є лише один, від чийого погляду в тебе підкошуються ноги і ти не відчуваєш землі під собою!

– Таке й справді буває?

– Ти ще дитина, Кіро, маля, можна сказати! – з виглядом досвідченої дорослої жінки казала Люда.

Сперечатися з нею Кіра не хотіла, бо ще не знала, чи справді існує таке кохання, про яке розповідала подруга, чи то вона в книжках вичитала. Щоправда, Кірі подобався торік один хлопчик із паралельного класу, але коли вона якось побачила, що він ішов зі школи з іншою дівчинкою, то всі її почуття до нього самі собою кудись поділися. Тоді Кіра подивилася на нього іншими очима і ніби полуда з очей спала – і не такий уже він красень, як здавався, і ніс у нього завеликий, і плечі вузькі, а руки довгі. Кіра одразу зробила для себе висновок, що не можна дивитися на хлопців крізь рожеві окуляри, тому останнім часом взагалі припинила на них звертати увагу.