Світлана Талан - Я захищу тебе…

Увечері Кіра дочекалися батьків із роботи, і коли всі зібралися на кухні, запитала, чи підуть вони на свято Івана Купала.

– Як батько, так і я, – відповіла їй Таїсія Іванівна. – Я так з дітьми у дитсадку за день награлася, що хочеться відпочити на дивані перед телевізором, а не йти з дому на всю ніч. Доню, запитай у батька, що він скаже.

– А що батько? – озвався Григорій Антонович. – Батько ледь живий та теплий із шахти виліз. Чи після такої рабської праці хочеться гуляти? Відгуляли ми своє, доню, поки були молоді, а зараз як сів, так і приклеївся до дивана. А чому ти питаєш? Чи, бува, не надумала піти на гульки?

– Ага! Подружки йдуть і я хочу з ними! – відповіла Кіра.

– А чи не зарано? – насупив брови чоловік.

– Мені вже тринадцять років! Я вже не дитина, якщо ви цього не помітили!

– Та ще й не дівка, щоб ночами з хлопцями гуляти, – зауважила мати.

– То можна мені піти з подружками? – не відступалася від свого дівчина.

Таїсія Іванівна могла б заборонити Кірі, але знала, що донька все одно зробить так, як задумала. Така вже була у неї вдача: ніколи не відступиться від свого, замкни Кіру в кімнаті, вона й шибки повиймає, щоб піти на свято. Нагадавши дівчині, що вона ще не доросла і рано їй задивлятися на хлопців, Таїсія Іванівна дозволила доньці піти.

– Дякую! – підскочила на місці дівчина й радісно заплескала в долоні. – Я так і знала, що ви мене зрозумієте!

– Якщо в пелені додому принесеш – не зрозуміємо, – пробурмотів батько й сів за стіл.

– Не хвилюйтеся, не принесу! – промовила дівчина й метнулася у свою кімнату.

– Їстимеш? – крикнула їй мати.

– Потім! Не зараз! – озвалася Кіра.

Жінка здогадалася, що донька вже відчинила шафу з одягом й підбирає щось собі на свято.

…Стомлене липневе сонце повільно закочувалося за обрій, коли троє дівчат прийшли на берег Лутугинського водосховища. Для них, молодих та енергійних, дійти з села Розкішного до водойми було зовсім не важко. За розмовами подруги не помітили дороги, а коли опинилися біля водосховища, були вражені великою кількістю людей на березі. Рожеве прощальне проміння сонця миготіло й відбивалися у воді, підсвічуючи її неймовірними барвами. Біля імпровізованої сцени зібралося багато люду і дівчата попрямували туди. Жінка в національному вбранні голосно й надто емоційно декламувала:

Інша жінка, театрально роблячи жести руками, продовжила:

Керівництво селищної ради взяло слово для привітання, і Люда запропонувала сходити подивитися на опудало.

– Почалося нецікаве, – сказала вона Кірі та Валі. – Поки вони наговоряться, ми зможемо прогулятися.

Дівчина привела подруг до опудала Марени, зробленого з гілля дерев та соломи, прикрашене барвистими атласними стрічками.

– Для чого воно? – поцікавилась у старшої подруги Кіра.

– Побачиш! Май терпіння! Он там – вогнище! – вказала Люда. – Коли його запалять, будемо через нього стрибати.

– Класно! – усміхнулася Кіра. – Ще ніколи не стрибала через вогнище!

– Дивись, щоб хвіст не загорівся! – засміялася Валя. – А то доведеться йти додому з голими сідницями!

– До речі, свічки із собою не забули взяти? – запитала Люда.

– Свічки? – в один голос промовили подруги і розгублено закліпали очима.

– Свічки! Ви що, не знали, що треба було їх взяти з собою?

– Ні! – дуетом протягли дівчата.

– Гаразд! – усміхнулась Люда. – Я так і знала, тому й для вас прихопила! Вінки плестимете?

– Так! – закивали обидві.

– Отож! А на віночок треба поставити свічку й запалити, – пояснила Люда.

– Вона ж упаде, – зауважила Валя.

– Чи не гадаєш ти, що свічка має бути півметровою? – засміялась Люда. – Ось такі вони! – сказала дівчина й дістала із сумочки низеньку парафінову свічечку в підставці.

– Зрозуміло! – кивнула Валя. – Чуєте, як гарно співають?

Дівчата повернулися до сцени, де вже закінчили свої вітальні промови керівники й місцевий ансамбль злагоджено співав «Про вишні».

– Ходімо подивимось, що там буде цікавого, – запропонувала Кіра.

Коли вони підійшли до натовпу глядачів, уже розігрувалася сценка, в якій дівчина відмовляла коханого йти в ніч на Купала шукати квітку папороті. Були тут і чорти, й відьми, які полювали на хлопця-відчайдуха, який мріяв знайти чарівну квітку, щоб розуміти мову звірів і птахів та відшукати захований скарб для своєї дівчини. Кіра захоплено спостерігала за грою акторів, але найбільше їй сподобалась дія, в якій дівчата, сидячи на траві, плели віночки з квітів та співали: