Світлана Талан - Я захищу тебе…

– Ага.

– Мій був трохи іншим шахтарем, поки не привалило на смерть.

– Співчуваю.

– Проїхали. Це вже закрита тема. А ти звідки?

– Я з Розкішного [2] Розкішне – село на Луганщині, Лутугинського району, неподалік м. Луганська. , а ти?

– З Успенки [3] Успенка – селище міського типу на Луганщині. .

– Може, підемо туди? Там мої подруги, – запропонувала Кіра.

– Ходімо! – погодився хлопець.

Він підвівся і дівчина побачила, що Кирило худорлявий і зростом нижчий за неї. «Пусте! – подумала вона. – Він же не мій хлопець!»

Вони підійшли до молоді, що стояла навколо багаття. Полум’я палало вже не так яскраво, хмиз прогорів і вогнище стало набагато нижчим. Перші сміливці-хлопці розганялися й під схвальні вигуки з розгону стрибали через вогонь.

– Спробуємо разом? – запропонував Кирило.

Кірі було страшно, але сказати про це вона не зважувалася. «Ще подумає, що я розманіжена боягузка», – промайнуло в голові.

– Зачекай трохи, і спробуємо! – відповіла Кіра.

– Гаразд, – погодився хлопець.

Кіра поборола внутрішній страх після того, як через вогонь перестрибнула перша пара. Вона кивнула хлопцеві: гайда, і взяла його за руку. Вони відійшли на певну відстань, щоб можна було розбігтися, Кіра всміхнулась Кирилові, і обоє побігли. Розігнавшись, вони перестрибнули через вогонь, тримаючись за руки.

– Фух! – задоволено видихнула Кіра. – Я це зробила!

– Ми це зробили! – усміхнувся хлопець.

Лише зараз Кіра збагнула, що вони й досі тримаються за руки. Вона вивільнила свою руку й огледілася: чи, бува, подружки не бачать, що вона тримає за руку маломірка?

– Кіро, ти знаєш, що означає, коли пара після стрибка через вогнище тримається за руки? – спитав хлопець.

– І що ж?

– Те, що вони поберуться й будуть усе життя разом.

Кіра здивовано подивилася на Кирила, скривила губи в посмішці.

– Слухай, хлопчику, тобі скільки років?

– Тринадцять. А тобі?

– Мені також, – насмішкувато промовила дівчина. – І, здається, женихатися тобі ще зарано.

Кирило почервонів по самі вуха і розгублено закліпав очима.

– Ось коли виростеш, – дівчина підвела руку вгору, показуючи зріст, – тоді й патякатимеш, а зараз бувай, Кириле!

Сказала й миттю понеслася до своїх подружок. Хлопець провів її поглядом і пішов шукати своїх друзів.

– Де тебе носило? – запитала Кіру Людмила і, не дочекавшись відповіді, сказала, що час іти збирати квіти для вінків.

– І як ми їх знайдемо в темряві? – хмикнула Валя.

– Тут недалеко, – відповіла Люда. – Я знаю, де вони ростуть – ще засвітла примітила.

Дівчата нарвали степових квітів, зеленої трави та колосків і повернулися назад. Молоді біля багаття вже лишилося мало. Підходили старші жінки й чоловіки та, розігріті алкоголем, жартували і стрибали через майже згасле полум’я. Вони підпалили Марену, але це дійство у Кіри захоплення не викликало, їй було навіть шкода опудала, прикрашеного стрічками. Дівчина не захотіла дивитися, як спалюють Марену. Подружки пішли до гурту дівчат, які вже зібралися докупи в одному місці. Вони посідали на землю колом за живою огорожею з очерету, який ріс на березі й виступав півострівком на сушу.

– Ой на Івана, на Купала красна дівчина зілля копала, квіти збирала, віночки плела, – почала спів одна з дівчат, інші підхопили пісню. Кіра не знала слів, але намагалася підспівувати. У віночок зі скромних степових квітів вона вплітала колоски травички, зелену конюшину і свій спів. Люда віддала подружкам свічки, вони їх прилаштували на віночки й усі разом пішли до води.

– Запаліть свічки і спускайте на воду, – порадила Людмила.

– Як вони попливуть? Вода стоїть на місці, – зауважила Валя.

– Думай! – Люда постукала кулаком собі по лобі. – Зайти у воду і підштовхнути віночок не здогадалася?

– Дівчата, спускаємо віночки і стиха співаємо, щоб хлопці не почули, – порадила одна із юнок.

Хтось поцікавився, чому так, і вона пояснила, що юнаки можуть спіймати вінок своєї нареченої. «Мені це не загрожує», – подумала Кіра, знімаючи босоніжки. Вона зайшла у воду по коліна і, зрозумівши, що пелену суконьки вже встигла намочити, підняла її вище і пройшла туди, де глибше.

лунало чистими дівочими голосами над принишклою гладдю водосховища.