Світлана Талан - Я захищу тебе…

Кіра обережно опустила свій вінок із запаленою свічечкою на воду, підштовхнула його і він, плавно похитуючись, почав віддалятися. Віночки дівчат пливли по воді, і світло від свічок та зірок віддзеркалювалося у темному плесі. Кіра спостерігала за своїм віночком, коли Люда підійшла до неї ближче і пояснила:

– Дивись, як він пливе: якщо добре й гарно горить свічка, то вийдеш заміж.

– Тю на тебе! – усміхнулась Кіра. – Я не збираюсь заміж у свої тринадцять.

– Я не сказала, що це трапиться зараз! – ображено промовила подруга і продовжила: – Якщо вінок почне крутитися – ще довго будеш дівувати.

– Чекатиму, доки закрутиться!

– Яка ж ти невитримана! – дорікнула їй Людмила. – Якщо вінок потоне, то взагалі заміж не вийдеш.

– От і добре!

– До речі, – втрутилась у розмову Валя. – Кажуть, що вінок з цієї ночі можна зберігати на горищі, щоб лікував від усіх хвороб.

– Валю, можеш мій дістати, – сказала з іронією в голосі Кіра. – Загрипуєш, то не в аптеку побіжиш, а на горище.

– Язик у тебе, Кіро, без кісток!

Попри все, Кірі було цікаво, що буде з її віночком. З нього вона не спускала очей, аж поки її не відволік вигук однієї з дівчат:

– Хлопці! Вони з того боку! Хочуть украсти наші вінки!

Дівчата побігли, щоб захистити свої вінки, але було вже пізно. Напевно, хлопці спостерігали за ними з-за комишів і, дочекавшись слушного моменту, кинулися у воду за дівочими віночками. Марно дівчата хапали юнаків за руки, намагаючись витягти на берег – хлопці ловили віночки й бігли з ними по берегу під галасування дівчат.

Кіра побачила, як новий знайомий схопив її вінок і вибіг на берег.

– Ах ти, гад такий! – скрикнула вона й побігла за Кирилом.

Наздогнати його дівчині було не важко. За мить вона вже вчепилася йому в руки, намагаючись відібрати вінок.

– Віддай! Це моє! – спалахнула вона гнівом, коли побачила усмішку на обличчі хлопця.

– Я спіймав його, тож тепер він мій! – сказав він, ховаючи руку за спину.

– По-доброму прошу: віддай!

– Поцілуєш – віддам! – усміхнувся він.

– Що-о-о?! – витріщилась на нього дівчина. – Я? Тебе?

– Так!

– Та я… Я з таким, як ти, на одному гектарі срати не сяду! – випалила вона на одному подиху.

– Не сідай! А поцілувати можна!

– Хай тебе дідько лисий цілує! – вигукнула Кіра. – І вінок можеш собі залишити!

Дівчина різко повернулася й пішла геть.

– Кіро! Зачекай! Я пожартував. Візьми свій вінок! – почула вона позаду себе голос Кирила.

Кіра зупинилася. Вона забрала вінок і пожбурила його у воду.

– А тепер згинь з моїх очей! – крикнула хлопцеві.

Побачивши подруг, Кіра побігла до них.

– Усе! Вінкам нашим гаплик! – сповістила Люда. – Можна йти їсти куліш. Пахне смачно, аж сюди чути! – повела вона носом.

Настрій у Кіри був зіпсований, але миска смачного кулешу, що пропахнув димом, його швидко поліпшила. Дорослі пригощали молодь кашею та чаєм на травах, самі ж не забували час від часу прикладатися до чарки. Під ранок співали пісень, а коли почало світати, люди загасили вогнища і порозходилися по домівках.

Кіра повернулася додому, коли мати вже попорала господарство й готувала сніданок.

– О! Наша дівонька повернулася! – усміхнулась жінка. – Сідай, Кіро, розкажи, що там було.

Дівчина сказала, що їй усе сподобалось.

– Давно ми з батьком не були на святі, – зітхнула мати. – Потроху старіємо.

– Ой, мамо! Я тебе прошу! Які ви старі? Можна було б і вам сходити.

– Наступного року підемо. А ти, Кіро, стрибала через багаття?

– Стрибала.

– Сама?

– Та ні. Познайомилась з одним недомірком з Успенки, – сказала дівчина. – З ним і стрибала.

– Перестрибнули тримаючись за руки?

– Так. А ще він мій вінок украв.

– Ого! То вже точно за нього заміж вийдеш!

– Я?! Та ніколи! Він малий, метр з кепкою!

– Порівняно з тобою багато хто здаватиметься, як ти кажеш, недомірком. Зараз у тебе який зріст?

– Сто сімдесят п’ять, – зітхнула дівчина, – а скільки ще попереду – невідомо.

– У такому віці хлопці дещо повільніше ростуть, а вже за кілька років їх так пожене вгору!

– Мамо, я не хочу про нього думати! Мені байдуже, якого зросту він буде за кілька років. І взагалі, я хочу спати.

– То йди. Хто тебе тримає?

Донька позіхнула й пішла до своєї кімнати, а мати чистила картоплю й думала про те, що Кіра ще не усвідомила, яка їй дісталася краса від природи. Вона була схожа на матір, така ж струнка, вже вища зростом, обличчя чисте, шкіра персикового відтінку, очі темні, великі та виразні, з довгими пухнастими віями, такими, що не треба фарбувати. А волосся яке! Темно-русяве, густе, довге… «Не буде відбою від женихів, – подумала Таїсія Іванівна, – як колись у мене».