Світлана Талан - Я захищу тебе…

– Куди, красуне, зібралася? У клуб на танці? – запитала мати доньку, коли та вдяглася й напахтилася парфумами так, що чути було за кілька метрів.

– Еге ж, – відповіла Кіра.

– Довго не гуляй! – попередила мати. – Пізно повернешся – замкну хату й не пущу!

– Мамо, як завжди! – усміхнулась Кіра й майнула надвір.

А там весна! Вона вбрала у барвисті шати все живе навколо, і п’янкі запахи квітучих садів дурманили голову закоханій дівчині. Хотілося бігти на зустріч зі своїм коханим, летіти до нього, як яблуневий цвіт на вітрі, але Кіра вміла керувати своїми почуттями та діями, тому йшла повільно, ніби їй зовсім байдуже і до пахощів весни, і до самого Дениса.

Хлопець уже чекав на умовленому місці. Коли Кіра побачила його постать, то ноги підкосилися і все її єство охопила щемка ніжність.

– Привіт, сонечко! – Денис ніжно обійняв дівчину, поцілував у губи. – Я скучав.

– І я, – стиха промовила Кіра й відчула, якими справді бажаними були його м’які уста і ніжні дотики рук.

– Вибач, що не міг з тобою зустрічатися, – сказав він, – були домашні справи, деякі непорозуміння з предками.

– Тепер усе гаразд?

– Так! Усе добре! – сказав він, вкриваючи шию дівчини ніжними цілунками.

Денис обійняв її за талію й повів на територію дитсадка. Вони часто там сиділи на низеньких дерев’яних лавках. Добре, що ворота на ніч не замикали, тож можна побути в альтанці або просто біля пісочниці. Іноді вони вмощувалися одне навпроти одного і крутилися на скрипучій каруселі або каталися на дитячих гойдалках.

Почав накрапати дрібний тихий дощик, і Кіра з Денисом сховалися в бесідці. Там була лавка, і вони сиділи на ній, обговорюючи шкільні новини.

– Не передумала вступати до Луганського педу? [4] Луганський державний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка (1998–2008 рр.), з квітня 2009 р. – Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка. – запитав Денис.

– Ні. З дитинства мріяла бути вчителькою, – відповіла дівчина.

– Я б не зміг працювати в школі!

– Чому?! – здивовано запитала Кіра. – Це ж так благородно – навчати дітей! Ще й цікаво як!

– Я б повбивав їх на першому ж уроці! – посміхнувся хлопець. – Яку треба мати витримку, щоб працювати з дітьми!

– Потрібно дітей зацікавити навчанням, і тоді все буде добре. Я й досі пам’ятаю нашу першу вчительку, її витримку, доброту, тепло, з яким вона ставилась до кожного з нас, – промовила Кіра. – Ще тоді в мене виникло бажання стати такою, як вона.

– Так, згоден, що наша Алла Гаврилівна була неймовірною, – сказав Денис. – Учителька від Бога!

– А ти пам’ятаєш, як багато хто з нас її називав?

– Звичайно! Алла Горилівна! – сказав хлопець, і вони розсміялися. – Це ж було так важко вимовляти «Гаврилівна»!

– А вона на нас не ображалася. Напевно, за багато років звикла до такого. Нашої першої вчительки вже немає серед живих, а ми її згадуємо добрим словом, – задумливо промовила Кіра. – Чи це не варто того, щоб іти її шляхом?

– А я поїду навчатися до Києва.

– Чому не в Луганськ? Тут поруч.

– Батьки вважають, що потрібно зачепитися в столиці, – відповів хлопець. – Спочатку – навчання, потім – робота. Велике місто – багато перспектив. Піду на юридичний, уже визначився.

– Ти чи твої батьки?

– Усі разом! Дощ, здається, припустив, як із відра, – сказав Денис і пригорнув до себе дівчину.

Кіра прислухалася – краплі дружно падали на шиферний дах альтанки, і їх звук зливався в однотонний шум. Денис обняв Кіру, почав пристрасно цілувати. Вона відповідала палкими поцілунками, від яких стало тепло, як у сонячний літній день.

– Я кохаю тебе, Кіро! – прошепотів Денис, важко дихаючи.

– І я тебе… кохаю! – промовила Кіра, відчуваючи, що її тіло стає м’яким та податливим, як теплий віск.

Дівчина відчула, як тремтячі теплі пальці юнака торкнулися її грудей, від чого її охопило незвичне збудження.

– Кохаю тебе, – промовляв він, розстібаючи непіддатливі ґудзики її блузки, – кохаю!

Кірі були приємні його дотики до оголених грудей. Денис цілував її пружні перса, і Кіра ледь чутно застогнала від приємного відчуття, яке хвилею тепла розлилося по всьому тілу, заповнюючи ним кожну клітинку.

– Ми будемо разом? – як крізь чарівний сон почула вона його голос.

– Так!

– Завжди?

– Завжди! – вимовила на одному подиху дівчина, коли відчула, як його руки знімають із неї трусики.

Страх відступив від Кіри під ласками та ніжністю юнака, звільнивши місце пристрасті. Її руки самі потяглися до джинсів хлопця, розстібнули блискавку і вперше торкнулися збудженої твердої чоловічої плоті.