Галина Горицька - Ліля. Париж. Кохання

– Іди, – наказала відьма Ліадейн.

Я зустріла Макс на одній тусі. Власне, мене запросили на днюху до шефа, і я сподівалася задурно повечеряти, притарабанивши «нікомуНепотрібний» альбом якогось художника, виданий корпорацією «Луї Віттона», і котрий вже ось другий місяць як чекав свого «зоряного часу». А, як відомо, книжки старішають так само, як і цукерки – повільно, але невідворотно вкриваючись пилюкою, що роз’їдає плоть. Тож це запрошення стало як ніколи в пригоді, аби розплатитися розкішним фоліантом, презентованим мені за чорними дверима фундації на знак подяки за вдалу фотосесію [31] Ще донедавна фундація LV розташовувалася в центрі Парижа, на розі з центральним магазином на Шанд’Елізе й мала чорні двері. .

Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені то тут то там вази, схожі на китайські, однак виготовлені в стилі арт-деко в сусідній галереї десь на перетині безлічі вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякі гості сприймали їх за урни, котрі ті справді нагадували, принаймні – прахові, й кидали в них недопалки. Через відчинені панорамні вікна виднілась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями ілюмінації в тон дійству. Коли на ній увімкнули вогні, як завжди, о восьмій вечора (я тоді сиділа на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гості радісно зааплодували, повернувшись до відчиненого балкона, білі портьєри котрого слугували рамкою для вежі, мені чомусь пригадалася ялинка на кухні в київській квартирі батьків. Коли її вмикали, всі також починали аплодувати, а особливо я, п’ятирічна… і торт… і подарунки…

Одна дама у відкритій довгій сукні, як, власне, і всі інші жони заможних багатіїв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а її, мушу визнати, не було видно, допоки на ній не увімкнули ілюмінацію), що впустила бокал із шампанським коло моїх ніг. Тут же прибігла маленька собачка – улюблениця господарки й почала лизати шампанське з підлоги. І тоді ця дама звернулася до мене, фотографа, незаміжньої, одягненої у все чорне й без боа на оголених плечах:

– Покваптесь, вона ж наїсться скла?!

Я мовчки витріщилася на неї, а вона на мене, але відразу ж після її слів прибігла прибиральниця й почала відганяти маленьку істоту від скалок бокала. Запала ніякова мовчанка. Вона так і не вибачилася за непорозуміння, та й вибачатися було недоречно: адже в «країні рівних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?

Я мовчки відступила. Не тому, що мені було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла між гостями, котрі кидали на мене погляди, всі такі у фраках і шовках, намагаючись зрозуміти, хто я є. Я зникла з їхніх очей, пішовши до вбиральні – вона також була вся в золоті. На жаль, я не навчилася ще їсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалеті згризла батончик «Снікерса», що припасла про всяк випадок у бездонній сумці, де, крім того ж, лежало два об’єктиви для екстрених випадків і фотоапарат. І тут почалося…

Виявляється, швидкі жири й надмірна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально відразу, коли повернулася в золото вітальні та її надреальну величність за наступним бокалом ігристого. А ось їсти не хотілося ще довго. До наступного вечора мене нудило, ніби замість жирів шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…

Пам’ятаю, як сиділа на мармурових сходах коло вбиральні, вже незважаючи на здивовані погляди дам у боа і їхніх кавалерів у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свіжого повітря, зовсім інша, немов полум’яна русалка, котру вхоплює хворобливий погляд моряка посеред лежбища сірої маси котиків.

– Привіт, подруго. Тобі тут не нудно?

– Ну як сказати… – я зашарілася. – А що, є якісь конкретні пропозиції? Чи ти це так просто, аби зав’язати діалог?

– Хах! Як бачиш, діалог мені вже вдався. До того ж одразу, – нахабно підморгнула мені якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, і білими, як кокаїн, тонкими патлами, що звисали на її стару шкіряну косуху. Мені здалося, то прямий відкид у дев’яності. Вона вся така райдужна, у своїх варьонках і фенічках, була ніби звідти. Бракувало тільки серферської дошки та солі між пальцями ніг [32] Посилання на культовий муві дев’яностих «На гребені хвилі». . – Це, дєтка, конкретна пропозиція – звалити на іншу тусу.