Галина Горицька - Товариство осиротілих атеїстів

Тоня стояла перед житлом свого комроти точнісінько, як тоді, у далекому сорок шостому. Різниця була невелика. Після війни Антон був у неї в животі, а зараз – у наявності, так би мовити. З плоті і крові, з характером, що вже встиг себе проявити.

Хлопчакові було чотири з половиною і він цілком і повністю пішов у батька. Хіба що оті окуляри у дешевій пластиковій оправі, а в Діми ж стовідсотковий… Хоча Тоні лікар сказав, що це може «перерости» у далекозорість. Він був таким кумедним і водночас до трему рідним – цей хлопчик в окулярах і штанцях із саморобними підтяжками, що трималися на кістлявих плечах.

Тоня вагалась, не знаючи напевно, що робити далі, і стовбичила на гамірному перехресті в центрі Києва. Закінчився робочий день понеділка, і її зусібіч оточували кудись прямуючі громадяни. Потім вирішила купити «Радянську Україну» в круглому кіоску під смішним червоним дахом, мов мухомор. Такі кіоски були повсюдно. Продавчиня ретельно відрахувала Тоні здачу: «Вісімдесят копійок. Тримайте, громадянко» і обережно просунула у віконце газету. Тоня ґречно подякувала і навіть усміхнулася. Їй було шкода цих продавчинь – бідолахи вимушені стирчати увесь день в задушливих кіосках, немов сільські собаки в будках. Дівчина розгорнула газету і почала читати на першій шпальті:

«Учора, 3 липня, в Києві відкрилась VII сесія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У сесійному залі Верховної Ради УРСР зібрались депутати Верховної Ради Української РСР і гості – стахановці…»

«Навіщо я це роблю? Навіщо купила газету?» – пронеслось у неї в голові. Власне, вона завжди починала читати новини, коли хвилювалась або не знала, чи чинить правильно. Благо, недостачі в періодиці не було. Видання на любий смак і більшість двома мовами: українською і для тих, хто не знає, деякі газети, дарма, що з іншими назвами, дублювалися російською.

Ось тут – соцзмагання, будівництво Куйбишевської електростанції, листи товаришу Сталіну від секретаря Астраханського обкому партії, Черкеського обкому… Сівба, стаханівське змагання, знову – соціалістична розбудова. Вірність трактування творів Лесі Українки…

«…Є одна галузь науки, знання якої повинно бути обов’язковим для більшовиків усіх галузей науки – це марксистсько-ленінська наука про суспільство, про закони розвитку суспільства, про закони розвитку пролетарської революції, про закони розвитку соціалістичного будівництва, про перемогу комунізму», – увіщував голова ради міністрів СРСР, товариш Сталін. Потім йому знову писали відкриті листи якісь секретарі…

Тоні стало трохи легше, і вона заспокоїлась під навалою непотрібної, якоїсь… гіпнотизуючої інформації. Їй чомусь видалося, що це – доленосна мить – знайомство Антона з його батьком, і вона має її якось закарбувати в пам’яті, хоча б якоюсь газетною шпальтою. Однак, ані повідомлення про чергову сесію Верховної Ради, ані слова Вождя про те, що марксистсько-ленінська наука для чергових абітурієнтів радянських вузів понад усе, не справила на Тоню враження і вона перегорнула газету на другу сторінку. Там містилась нота радянського уряду урядові США з приводу скидання американськими літаками колорадського жука на німецьку територію:

«Радянський Уряд одержав від Уряду Німецької Демократичної республіки повідомлення про те, що американські літаки, порушивши існуючі правила повітряних польотів, скинули велику кількість колорадського жука, який є небезпечним шкідником картопляних посівів, у районах Цвіклау, Глаухау…»

Тоня усміхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятає. Так і вкарбується у пам’ять цей день: літня спека, син тримає її за руку, а маленькі колорадські жуки жеруть чиїсь картопляні поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з її сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашні вечері, пізні кіносеанси, електрички в передмістя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку їй здавалось, що кияни вічно кудись поспішають. Завжди і всюди.

Сонце вже сідало. А вона й досі залишалась на сутінковій стороні вулиці…

Тоня відчула, що малий знову починає смикати її за руку: «Мамо, я пісяти хочу…» І вона посміхнулася сину і, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмі з іншого боку почав переходити дорогу коло блимаючої червоним лампочки «перехід», таки перейшла на сонячну сторону і, піднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».