Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Одним із основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передує приготування: прикрашення жертви, учасників, дому, місця офірування, яке свідчить про небуденність усього дійства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнішим було принесення дрібних тварин, навіть домашньої птиці. Для переміщення офірованого до місця пожертви влаштовували процесію, що складалася з учасників ритуалу і символізувала перехід від буденного до сакрального, від світу реального в потойбічний. Сакральне значення мала не лише територія святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехід теж був символічним перебуванням в потойбічному світі.

Така процесія могла також прямувати від дому до храму чи полісного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячності чи присягання, початку чи закінчення якоїсь справи. Тоді вона складалася з обмеженої кількості учасників, що виконували роль свідків. Також процесії проходили від дому до цвинтаря під час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозуміло, що при жертвоприношенні на домашньому вогнищі влаштування процесій не було доцільним або ж мало символічний характер. Прямування до місця проведення ритуалу супроводжувалося співами, танцями, грою на музичних інструментах. Для кожного могли складати інші, більш властиві танці чи співи гімнів, змагання музик, авторів гімнів.

Процесії були публічними. Якраз ця частина ритуалу найяскравіше виражає суть традиційного суспільства: показовість на кожному кроці життя. Навіть події суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легітимації, чому й сприяло проведення ритуалів. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дійсним без відповідного виконання регламентованих культових дій. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильність не лише вищих сил, а й членів соціальної групи, для чого при похованні або при шлюбі збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалі відбувалося не відразу, а за кілька етапів: в межах сім’ї, родини, роду, фратрії та усієї спільноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спільне споживання жертовної їжі. Тобто замість законів діяла релігія. Спільна трапеза розцінювалася як символ об’єднання групи, визначення кола близьких.

Перед жертвоприношенням передбачалося символічне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовної тварини. Це, певною мірою, теж належить до переходу від повсякденного до сакрального, символізує готовність до небуденних дій. Проливаючи кров офірованої тварини, жрець не стає нечистим, як це відбувається при інших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тоді на олтарі спалювалися деякі нутрощі, інші їстівні пожертви, а м’ясо розділялося між учасниками. Елліни вживали м’ясо лише під час ритуалів та свят, яке обов’язково було з’їсти на місці жертвоприношення.

Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла відбуватися і без участі жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутній лідер, найчастіше – глава сім’ї чи роду, магістрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Він починає молитву, узливання тощо. У пожертві впорядковано дії кожного: вмиванням рук і киданням ячменю у вогонь окреслюється коло учасників, визначається соціальний порядок.

Криваві ритуали здійснювали, найчастіше, перед битвою, на могилі або для очищення. Безкровні ритуали можна вважати більш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматків їжі перед її споживанням, це узливання, вотивні дари. Принесення звичайної їжі відбувалося при жертвоприношенні тварини. Важливим при цьому було спалення цієї їжі. Вогонь у ритуалі відігравав чи не найважливішу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволі рідкісними. Можна казати про сакральне значення вогню, який ніколи не згасав у будинку.

Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.

Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від них поклоніння набуває особистого характеру, очевидно, не відразу і не на всіх територіях.