Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

Я сиджу біля океану і дивлюся на хвилі, що зустрічаються з камінням. Я дивлюся на птахів, які лягають на повітряні потоки і піднімаються вгору. Я торкаюся ногами води. Заплющую очі.

Я пірнаю в могутні хвилі океану і відчуваю їх силу. Стрімкий потік крижаної гірської річки несе мене, її холод пронизує мене наскрізь. Я лягаю на прозору воду басейну, і мій погляд спрямовується в нічне небо. І хоч у ньому не видно зірок, вода віддзеркалює вогні хмарочосів, і вони вселяють відчуття: я – частина майбутнього. Я пірнаю у річку, в яку заводи зливають промислові відходи, бруд залишається на моїй шкірі, світлий купальник стає коричневим. Я лягаю на хвилі моря, і воно утримує мене. А сонце вже сідає за горизонтом, і від цього вода стає рожевою, ці барви розливаються по тілу. Я – у потоці.

Я пам’ятаю, що тато того ранку був дуже піднесений, а мама – дуже гарна. Мені здається, вони знали, куди прямуватиме наш катер, і відчували кожну мить, смакували кожну секунду. Мама заплела мені «колоски», щоб я не намочила волосся. Намазала мене захисним кремом від сонця. Я підбігла до тата і покрасувалася перед ним у своєму новому купальнику з рюшами. Він сказав, що я його маленька русалочка. Я простягла йому рятівний круг, щоб він надув його. Він подивився на мене і сказав:

– Так ти ніколи не навчишся плавати!

І викинув його за борт нашого катера – ми ще стояли на пристані. На палубі тато почав готуватися до відправки. Я ж узяла мотузку і почала виловлювати круг, щоб затягти його на борт. Нічого не виходило – хвилі відносили його все далі й далі. Сонце вранці світило дуже яскраво. Хвилі так красиво виблискували, що я раптом вирішила: не можна здаватися! Я ще раз закинула свою мотузку, і вона зачепила круг. Потягнула – і ось моя здобич уже в руках! Я радо притулила його до себе і раптом побачила тата, що стояв поруч з риболовецьким ножем. Він повторив свою фразу:

– Так ти ніколи не навчишся плавати!

Підійшов і проткнув мій круг ножем і жбурнув його геть.

– Вирівняй плечі!

– Я ще не зовсім добре плаваю… Як у відкритому морі без круга…

– Довірся морю, відчуй його, – промовив батько. – Я ось уже кілька років вчу тебе плавати і бачу, на що ти здатна. Поки не повіриш у свої сили – так і будеш триматись за круг замість того, щоб вільно плити. Сміливіше!

– Але ж там дуже глибоко.

– Яка різниця? Адже вся сила – в тобі! Просто повір – і допливеш.

Я подивилася на мого дужого тата і повірила йому. Вирішила, я зможу і без круга.

Ми вирушили в плавання на катері. Про погоду щось казали по радіо, але тайською мовою, яку ні я, ні батьки не розуміли. Отож ми довірилися небу. Воно було ясне. Ми рішуче помчали у відкрите море. Я торкалася хвиль руками.

Ставало все спекотніше. Мама ще раз намазала мене кремом і дала капелюшка. Мотор перестав ревти, і ми повільно зупинилися посеред моря. Мама вже була в костюмі для пірнання, тато закріплював на її спині балони з повітрям.

– Плавай недалеко від човна, – сказала мама. – Тільки обережно.

– І ви теж.

Тато надягнув свій костюм, підштовхнув маму, а потім зістрибнув сам. Вони занурилися під воду. Там, де щойно море вирувало від бульбашок, вже була морська гладінь, і лише слабкі хвилі розходилися по воді. Я нерішуче торкнулася води кінчиками пальців ноги. Ні, ліпше було залишатись на катері.

Мій тато обожнював плавати, а мама була водним знаком за Зодіаком. Вони познайомилися у воді – побачили одне одного на глибині десяти метрів – у масках, в тісних костюмах і з аквалангами, незграбні й смішні. Але за легендою – закохалися одне в одного відразу, бо між ними виник якийсь зв’язок. Тільки згодом, піднявшись на поверхню, вони розгледіли одне одного краще, кожен про себе знаючи напевно, що зустріли того самого. А потім з’явилася я. Вони з дитинства намагалися привчити мене до води. Щодня занурювали мене новонароджену у ванну, а я вже тоді вередувала і в холодній, і в гарячій воді. Вимагала витягнути мене та покласти на сухе ліжко. Але вони не розуміли мене, тому щодня продовжували купати.

Коли я трохи підросла, мама часто розповідала мені казки про море та океан. Коли ми гуляли біля річки, вона казала, що життя – це вічний потік, і сенс життя в тому, щоб цей потік повсякчас рухався. Вона говорила, що цей потік і є Бог, і він завжди допомагатиме тому, хто намагатиметься свій потік рухати вперед. Адже людина в потоці – помічник Бога. Отже, потрібно лише довіритися потоку. Вона говорила, що чим би я не займалася в житті, я маю бути впевнена, що мій потік приведе мене до мети. І подумки уявляти, куди пливеш, і тоді потік принесе тебе в потрібне місце. Головне —вірити.