Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

Тато був не таким глибокодумним. Він просто любив риболовлю, щоб приносити щедрий улов. Любив подорожі, щоб пірнати під воду з аквалангом. Він був добувач і дослідник. Мріяв переїхати з Києва кудись, ближче до моря. До Іспанії або хоча б до Одеси. Але міг вирушати до морських глибин лише під час відпустки, та й то ненадовго. Море снилося йому, підводне полювання було темою номер один під час розмов з друзями, а планування наступної подорожі було найулюбленішою темою під час сімейних вечерь. Коли я була дитиною, далекі мандри були не дуже популярні. Отож друзі татові дивувалися: чому він не купить для сім’ї квартиру? В Києві або ж біля його омріяного моря. Ми на той час жили в орендованій квартирі в центрі міста. Відповідь була очевидна – море. Як міг тато позбавити нашу родину зустрічі з морем, збираючи гроші на нерухомість? Ніяк.

А я була неначе не їхня дитина – боялася води. Адже у воді можна потонути, захлинутися, загубитись… Я не розуміла: як можна підкорити хвилі, підлаштовуватися під них? Та й навіщо, якщо можна ліпити палаци з піску на березі. Як можна розслабитися, відірвавши ноги від землі? Чому б не використовувати свої ноги – чудовий винахід еволюції? Адже ми – не риби.

Мама і тато чомусь довго не виринали. На небі вже з’явилися хмари, подув холодний вітер. Хвилі стали вищі. Тато буде розчарований – адже я досі так і не пірнула у воду. Вирішила зануритися скраєчку, щоб намочити трохи купальник, тримаючись за драбину. Скажу потім батькам, що плавала…

Спустилася до води, вона була холодна, адже я добряче нагрілася на сонці. Занурилася і швидко вилізла. Батьки не поверталися. Я вже почала хвилюватися, зазвичай вони пірнали десь хвилин на двадцять. Мені здавалося, що минуло вже значно більше. Мій купальник встиг висохнути. Я походила по катеру, посиділа в каюті, знову підійшла до драбини та полізла до солоних хвиль, щоб намочити купальник. Цього разу навіть голову опустила, щоб волосся стало мокрим. А потім страх заполонив моє серце, я швидко полізла назад на катер, сіла, заспокоїлась, я у безпеці. Але батьки не повертались. Серце знову билось все тривожніше. А раптом на них напала акула? Або вони зачепилися там за каміння? А може повітря в балонах скінчилося?

«Будь ласка, поверніться!.. – благала я. – Я зараз занурюся у воду, а ви тимчасом повернетеся, гаразд?»

І я втретє залізла у воду, прихопивши з собою маску і трубку. Цього разу відпустила руку від дробини і віддалась морю. Махала ногами посеред хвиль. Опустила обличчя в масці під воду, намагаючись розгледіти щось на дні. Вода була прозора, і все було добре видно. Але їх я так і не могла вгледіти. Я вилізла і побігла за рушником, довго не могла знайти його. Хмари на небі стали сірими. Коли вибігла назад, тато вже стояв на палубі.

– Тату! Чом ви так довго? Де мама?

– Вона знайшла на дні скриню зі скарбами!

– Правда?

– Та ні. Просто побачила якусь рибу, ми такої раніше не бачили. А там далі —дуже красивий підводний риф. Невимовна краса, важко відірватися. Пірнеш із нами?

– Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.

– Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боїшся пірнати, хіба ні?

– Боюся.

– Якщо не побореш свій страх – не зможеш знайти скарби. Адже вони – на глибині!

– Там усього лише слизькі риби. Я роздивлюся їх у акваріумі в місті.

– Уяви, як це – бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибині, в її природній середі!

Нарешті я почула плескіт води – то мама випірнула і почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:

– Пропоную попоїсти. – Вона зняла костюм і стала розтирати шкіру, що взялася мурашками від холоду. А тоді додала: – А потім пірнемо ще раз, а тоді пришвартуємося на острові, отам далі, по курсу…

Хвилі почали все сильніше гойдати катер, але це не хвилювало ні тата, ні маму. Вони захоплено говорили про підводні рифи і про риб.

Такими я їх і запам’ятала – піднесеними. Мама готувала обід, нарізала огірки та помідори, а я похапцем хапала щось і запихала до рота. Це була така гра – непомітно поцупити щось із дошки, адже так воно смачніше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагідно, як і все, чого торкалася – руками, поглядом, словом.

Тато порпався з балонами. А я вже хотіла на берег, бо мені було нудно. Ми підобідали. З неба почав сіятись дощ. Замість того, щоб відпочити після обіду, батьки вирішили дослідити глибини ще раз. Одягли підводні костюми, стрибнули у воду.

Я взяла миску із рештками салату і сховалася від дощу під рушником. Дощ капав на огірки та помідори. Я їла і уявляла, що це чіпси. В нашій родині вони були під забороною. А мої однокласники могли хрумтіти їх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слід, бо сонце зайшло за хмари. І в школі мені навіть не повірять, що я була на морі.