Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

«Можете забирати оце собі! – я жбурнула їм круг. Але коли тобі ніхто не відповідає – можна збожеволіти. Я гукнула: – Мене звуть Кіра!»

Отак представившись мавпам, я відчула, що тепер у мене є сусіди, нехай і німі, а значить я не одна. Через кілька годин одна з моїх нових подруг поцупила мій банан, поклавши кінець нашій дружбі! Я спорудила невеликий куреник для своїх харчових здобутків. Дивні тварини: ви ж умієте лазити по деревах, невже так важко зірвати банан із дерева? Я відчула, що моя шкіра пече, бо весь день вешталась під сонцем. Тепер мої однокласники точно повірили б у те, що я була на морі. Але не факт, що вони побачать мене. А от я їх можливо і побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них під час контрольних та допомагатиму писати.

«Ну, добре. SOS я підготувала. Їжа є, молоко у кокосі ще є. Але як вибратися звідси?»

Навіть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собі з листя, гілок і кори гніздечко. Темрява лякала сильніше, ніж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутінки і рожеві барви на небі змінюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починає горіти – сонце підпалює небокрай. У барвах сонця я відчула крах надій. Мені сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночі я прокинулася і тряслася від холоду і страху. А раптом зараз із хащів на мене вискочить дикий звір і розірве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить і потягне у своє лігво. А ще я боялася отруйних павуків та зміїв. Нарешті під ранок я заснула.

«Раз уже я тут, потрібно все роздивитися як слід…» – подумала я вранці і подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острів належить мені, і я його могутня володарка, вселила в мене оптимізм і допитливість. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильніше, ніж учора, а шкіра ще не зажила після вчорашнього.

– Ну, добре, тату, я пірну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо і почала занурюватися в море. Адже потрібно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морі були невеликі хвилі. Я пливла все впевненіше. А потім ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Мені так подобалося те, що могла пропливати довгі відстані, не торкаючись ногами землі. Тато мав рацію, в рятувальному колі ніколи не навчишся плавати. Але на глибині солена хвиля хлюпнула в обличчя і залила водою ніздрі, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батьків. Море буває таким підступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:

– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило їх? Чому ненавидиш мене? Ти чуєш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало мені пастку, оточило зусібіч…

Я вийшла з води, впала на пісок. З грудей вирвалося ридання. Хутчіше туди, в ліс! Геть від смерті, треба знайти храм. Сонце підбилося височенько, як і вчора, коли я знайшла будівлю. Скоріше сісти біля Будди і знову наповнитися блаженним спокоєм, відчути маму.

До храму я дійшла хутко. Зайшла вже сміливіше, але сидіти не хотілося, сонце ще не заглядало крізь щілини. Я торкалася стін храму і гадала: скільки ж йому років? Хто все це побудував, хто тут бував?

Сіла на приступець і втупилася в двері. Примружила очі і раптом… Що це?

Я примружила очі і в той момент вперше побачила перед собою рух різних потоків. Вони входили в храм, пронизували мене, виходили з мене. І знову я перестала усвідомлювати себе, а стала лише частиною системи, яка складалася лише з цих потоків. Тоді мені складно було дати їм імена. Я лише бачила, що одні потоки були світлими і божественними, вони дарували посмішку лише при одній зустрічі з ними своїм поглядом, вони переливалися як діаманти, немов шовк, були на смак наче материнське молоко, звучали, як симфонія геніального музиканта. Фокусуючи на них увагу, потоки розширювалися. В одному благодатному доброму потоці було багато різних течій з відтінками різних кольорів і переливання. Вони навіть могли почати протікати крізь серце, і від цього мурашки починали бігти по шкірі, адже я ставала частиною цих потоків.

Але поруч були і інші потоки. Вони були тривожними, чорними, схожими на хаос, на астероїди, змітали зі шляху гармонію, змітали на своєму шляху все світле, робили дири і теж пронизували мою сутність і виходили зі спини. Вони були темними і холодними, стрімкими і вселяли страх. В той момент я вперше на власні очі переконалася в тому, що існують потоки.

– Дивно, – сказала я, коли мої бачення закінчилися. – Виявляється, еволюціонували весь цей час зовсім не люди, а потоки. А люди лише пливли в цих потоках, перероджувалися і егоїстично приписали всі їхні досягнення собі.