Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

Будівля була всередині чимось схожа на храм. У ній стояли напівзруйновані колони, а навпроти дверей було піднесення і невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвітлення, посміхався мені. Як же я йому позаздрила тоді. Він прожив своє довге життя і знайшов в ньому стільки причин для своєї просвітленої тихої спокійної посмішки, тоді як мої дні були приречені. Страх знову опанував мною. Я сіла на кам’яну сходинку біля Будди. Як же я буду тут? Здичавію, перетворюся на тварину? Помру від голоду? А якщо вцілію – чи побачу батьків? Навіщо, навіщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера і потягнути їх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летіти в ці далекі краї. Якби ж вони не пірнали в оті морські глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.

А Будда все продовжував посміхатися мені. Сонячний промінь впав мені на коліно. Він був таким теплим, що в мить мої тривоги розвіялися.

«Мамо, це ти?» – прошепотіла я. І раптом уперше переповнилася упевненістю, що вони – в кращому місці. І зараз моя матуся дарує мені своє ніжне тепло і любов. А мрія тата збулася – він не просто поїхав до моря – він залишився в ньому жити назавжди. Замість скорботи, я відчула якесь блаженство. З потойбіччя до мене доторкнулася мама. Я дивилася на промінь, що зігрівав мене.

Я раптово перестала існувати в своїх страхах та проблемах, я розчинилась в системі, в якій знаходилась, побачила навколо стародавній храм, наповнений причинами і наслідками, наповнений переплетенням доль, питань і відповідей. Замість переживань про минуле, замість образи на долю, замість переймання про майбутнє я бачила лише сонячний промінь на своєму коліні і нібито стала цим променем, усвідомлюючи взаємозв’язок всього у Всесвіті і усвідомлюючи те, що я не зможу померти, я вже частина всього сущого, мені ніколи не вдасться досягти дна, адже дна не існує. Неможливо впасти, адже ми є частина Бога, і він утримає нас, і, падаючи вниз, ми в кінці впадемо назад з неба, але побачимо все в новому світлі, пролетівши по колу всю Землю по шляху, накресленому Богом і названому долею. Я усвідомила: все, що сталося, повинно було трапитися. І це усвідомлення прийшло разом з янгольським турботливим теплом.

Я дивилася на сонце, поки промінь не змінив свій нахил. Здавалося, я цілу вічність провела в забутті. Промінь вже покинув мене. Я зажадала знову потрапити в те прекрасне місце, де можна ні про що не хвилюватися. Перемістивши своє коліно в його сторону, я зрозуміла, що наздоганяю промінь, а бігати за променем не варто, адже більше усвідомлень він мені не давав. Проміння саме знайде тебе тоді, коли прийде час. Я сіла так, щоб коліно знову було зігріте його теплом. Але промінь тепер був лише променем і не давав ніяких нових усвідомлень. Я знову ризикувала провалитися в тривоги і жаль. Але не стала. Я вирішила: неодмінно виберуся з цього острова і напишу про нього книгу. Я вирішила, що мої батьки будуть жити в словах, адже я вкладу їхню мудрість в речення і глави. Отже – я буду жити вічно, і вони будуть жити вічно.

Я обернулася до Будди, і його усмішка була вже зовсім іншою. Не дратувала і не викликала нерозуміння, скоріше навпаки – і я теж посміхнулася трохи схоже. Я заздрила тому, що він прожив своє життя, зумів осягнути те, що змусило його посміхатися і зберіг цю посмішку. Але насправді це він повинен заздрити мені – адже моє життя ще попереду, і я збиралася боротися за нього. Я була в грі, а він хоч і виграв, але вже не грав.

Я йшла до моря і згадувала мамині слова про потік. Якщо Бог – це потік, він обов’язково допоможе вибратися з острова та опинитись вдома.

По дорозі я була більш уважна й рішучіше налаштована і мені вдалося знайти якісь плоди. Вони були кислі і не особливо соковиті, але одним своїм існуванням вже заспокоїли мене. А біля самого берега мені навіть вдалося знайти кілька зелених бананів. Також я побачила кокоси на пальмі. Кілька сотень кидків палицею вгору, і я збила собі один. Камінням розбила панцир кокоса – і нарешті втамувала спрагу.

Почала шукати на березі якісь корисні речі, які хвилі могли винести з катера. Сподівалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберігати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тільки якусь дошку, шматок каната і за іронією долі – дірявий круг. Я виклала з каміння та гілок на березі три великі літери SOS, бо так колись робили у фільмі. Це відволікло мене від тривожних думок, що насувались на мене. Адже сонце наближалося до моря і скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно ні рятувальних вертольотів, ні корабля. Натомість періодично з’являлися мавпи, які підозріло поглядали на мене…