Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

Уранці я вирішила, що чекати допомоги безглуздо, треба діяти. Якщо я буду триматися за цей острів, я ніколи не навчуся плавати упродовж усього життя. Я зрозуміла: потрібно рухатись далі.

«Та ні! Це небезпечно! – відразу ж гукнула якась частинка мене. – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле місце, де можна знайти їжу, і попливти кудись морем, яке вбило твоїх батьків?»

І я б послухала цю частину себе, абсолютно раціональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потік удачі нібито шепотів мені про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу від сонця воду, довіритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб підсилити потік удачі, я почала фокусуватися на моментах удачі у своєму житті. Так, наш катер потонув в морі, яке вранці було спокійним і тихим, але я вижила, хіба це не означає, що я отримала від життя найцінніше, хіба це був не лотерейний квиток? Хіба я не щасливиця? Я знайшла їжу на острові, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хіба це не означає, що удача була частиною мене? У літаку тато цитував якогось там Генрі Форда. Одна з найвидатніших особистостей, говорив, що ти можеш вірити в успіх, а можеш вірити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега і згадувала всі моменти з життя, в яких мені щастило, я заново переживала їх і бачила, як потік переливається світлом, посилюється і пронизує мене все активніше і забирає за собою. В один момент він був настільки сильним, що я впевнено пішла в море і почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зі мною, і кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потік меншим.

«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмієш далеко плавати!»

А я все пливла. Я вміла! Я пливла вперед, не знаючи куди. Я просто згадувала маму, я довіряла своєму потокові.

Не знаю, скільки часу я рухалась вперед в солоному морі. Спочатку на животі, потім на спині. Лежала на воді, щоб відпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб відпочили руки. Щодалі я запливала, тим більшими були хвилі. Іноді вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в ніс. Очі щипало від солі. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотілося пити. Я сильно втомилася.

«Ти зробила помилку…»

«Замовкни! – кричала я мозкові. – Замовкни, замовкни, замовкни!»

Я знову намагалася роздивитися потік удачі, який розчинявся в потоках страху і відчаю, сумнівів і тривог. Мозок своїми словами послаблював потік світла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась відшукати всередині себе віру і впевненість, щоб за їх допомогою з’єднатися із потоком удачі і насититися його силою. Але потоку удачі не видно було…

«Невже це обман? Невже ти заманило мене сюди, щоб убити?» – мало не заридала я посеред хвиль. Але знову лягла на хвилі і побачила, як сонце відбивається від води, що блищить. Та ні! Це не обман. Море намагається мене врятувати. Якщо воно дало мені шанс вижити, значить, я потрібна цьому світові. Я виживу! Я розповім усім про щось важливе. Адже тепер я знаю таємницю потоків . Вони мені довірились.

Це спрацювало! Ще кілька важких годин на хвилях, і я нарешті побачила землю. Ще один острів. Я спрямувала свій шлях до нього, вийшла на берег хитаючись, впала на пісок знеможено. Я вижила! Перепочивши, підвелася, мені терміново потрібна була вода. Я побачила на дереві стиглі банани, які висіли низько. Побачила й інші плоди. А ще кокоси, які не потрібно збивати камінням – вони вже лежали під пальмами злегка надтріснуті – бери і пий! Я рвала фрукти і їла, я пила, я була така щаслива! Мій план спрацював! І в цей момент я побачила човен, який повільно плив у морі. Я побігла в воду і почала швидко пливти на глибину. Я кричала, я махала руками, я плескала водою. Мені таки вдалося дістатись до човна. Люди витягли мене – я була врятована!

Життя змушує забути про свою суперсилу, мозок перемагає і запевняє тебе в тому, що всі твої бачення були спровоковані сонячним перегрівом, стресом, і краще швидше витіснити ці спогади з пам’яті. Краще стати такою, як усі, щоб ці всі прийняли тебе до себе.

Тіла батьків згодом знайшли і відправили в Україну в закритих трунах. Мені було тоскно, адже тато хотів залишитися тут назавжди, біля моря. Я не могла пояснити це тайцям, адже їхньої мови не розуміла, та й сміливості на це не вистачило б.