Сурженко Маргарита - Вона має таємницю

Я ошелешено сиділа і дивилася на ліс, який виднівся через двері. Я повільно підійшла до дверей і зрозуміла, що ліс цей – це теж потік достатку, любові і радості. Але в той же час ліс – це потік небезпеки і невідомості, страху та нестабільності. Потоки, світлі та темні, завжди рухались поруч. І лише від мене залежало, через які фільтри я буду дивитись на один і той же ліс. Я жадібно вдихнула в себе ліс і видихнула подяку до нього, вирішивши фокусуватися на добрих потоках. І в цей момент помітила, як потік подяки, що проходить крізь мене, посилився.

– Як ти це робиш? Як тобі вдалося це зробити? – запитала я небо.

Я ніколи не вірила в Бога, я любила біологію і вірила в еволюцію, але бачення в храмі наповнили мене упевненістю в те, що від наших очей заховано щось вище, тонке, прекрасне і жахливе. Дещо більше. Магія. Напевно, це можна було якось пояснити наукою, напевно, навіть Бога можна якось пояснити наукою, але я точно зрозуміла, що він є. Складно сказати, чи було першим яйце чи курка, так і тепер мені було складно сказати, запрограмував Бог еволюцію або народився внаслідок еволюції. Але якщо ці благосні потоки, які пронизують все живе, не були енергією Бога, то чим вони могли бути?

Лягай у потік, і він принесе тебе до твоєї мети. Говорила мама. А що, якщо я обійду потоки переймання, які затоплюють мене в собі, ляжу в потік впевненості і удачі, і допливу додому? Я йшла назад до берега і намагалася дивитися на ліс через фільтр щедрості та удачі, я швидко знайшла дерева з більш солодкими і смачними фруктами, а моя стежка була на диво не такою тернистою і непрохідною, як до цього. Виходить, щоб тобі щастило в житті, потрібно просто вибрати потік удачі, а не сидіти і чекати слушної нагоди? Виходить, що життя – це просто твій вибір, куди інвестувати енергію своєї уваги і направляти рух своєї душі? А зовсім не хаотичні події, які трапляються?

На березі я склала у сховку зібрані плоди й вирішила підійти до моря ближче. Можливо, потік удачі допоможе роздивитися в морі корабель? Та на березі я раптом відчула, як чорний потік входив у мене, посилився і витіснив світло. Он воно що – це, мабуть, через образу на море…

– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотіла я, розвернулась і пішла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тільки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою і страхом при погляді на хвилі.

Сидячи під пальмою, я продовжила розмовляти з морем:

– Ну як ти пропонуєш пробачити тобі, море? Як? Ти вбило їх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило їх своїми рибами, а потім поглинуло їх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я і кричала, і на очі наступали сльози, дивлячись на море. Ні, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась під пальмою і вирішила відпочити. Птахи співали. А море раптово заговорило зі мною. Як мама. Хвилями. Його тихі хвилі говорили ніжністю і спокоєм. Нібито вибачалися, нібито просили прийняти його природу, прийняти недоліки, без яких і переваг би не було. У відповідь я плакала. Так і покидала мене зі сльозами моя образа і біль. Так і залишилася в моїй душі порожнеча замість злості. Хвилі пестили пісок, одна за одною, заспокоювали своєю послідовністю, заколисували мене. А через кілька годин я вже змогла підійти до води, я торкнулася її стопами і прошепотіла:

– Пробач мені, море, за те, що злилася на тебе. Я б теж хотіла тобі пробачити за те, що ти забрало їх, але мені здається, я не можу. Мені не вистачає їх. Пробач мені за те, що я не можу тобі пробачити. Вибач.

Я сіла біля моря і розглядала потоки, я намагалася їх приручити, я зовсім не думала, що зійшла з розуму або померла. Мені здавалося, що те, що відбувається, логічно, і так повинно було статися. Я отримала силу і хотіла навчитися керувати нею, щоб врятуватися. Але ця сила працювала лише за допомогою серця. Як би сильно я не хотіла залучити більше світла в своє тіло, воно збільшувалось лише тоді, коли я починала відчувати світло і вливати його в потік першою.

Сонце наближалося до горизонту і знову почало розмальовувати воду в невимовної краси кольори. Вчора в цей момент я лякалася майбутньої ночі, але тепер я хотіла насолодитися фарбами сонця, гідно попрощатися з ним і прийняти його красу, яку воно безкоштовно дарувало мені. Тільки лише бери її, бач її, розчиняйся в ній, дихай нею, будь нею. Будь частиною цієї краси, що розливається по хвилях рожевим кольором. Які ж красиві заходи були на тих островах! Це така краса, яку потрібно переживати, відчувати, сфотографувати очима і залишити собі на все життя. Як могла я вчора заховатись від тієї краси страхами ночі? Я зайшла в море, лягла на воду. Я все ще не до кінця пробачила море і все ще боялась води. Але я мала торкнутись до сонця, яке розлилось по воді. Так любила робити мама, розтягнути руки і ноги, зберігати рівновагу і лежати на воді, розслабитися, поринути в море і чути його гул у вухах. Я ставала морем, кольори розливалися по моєму тілу, я відчувала могутність хвиль, на яких лежала. Я не ображалася, якщо вода знову потрапляла в ніс, я знала, морю немає до мене ніякого діла, воно не зі зла. Я розслабилася. Відчула підтримку води. Майже пробачила море.