Джеффрі Арчер - Лише час підкаже

– Коли ти вже нарешті кинеш ту школу і візьмешся за роботу, юначе?

Таким завжди було заклинання дядька Стена.

– Цього не дозволять зробити, доки мені не виповниться чотирнадцять, – нагадав йому Гаррі. – Такий закон.

– Напрочуд дурний закон, якщо хтось запитав би мою думку. Я кинув школу і став працювати в доках ще до того, як мені виповнилося дванадцять років, – оголосив Стен, так ніби Гаррі раніше зроду не чув цієї глибокої думки.

Гаррі не квапився відповідати, оскільки він уже знав, яким буде наступне речення його дядька.

– А також записався в армію Кітченера [5] Герберт Кітченер (1850–1916) – британський фельдмаршал і військовий міністр. Загинув на крейсері «Гемпшир», який підірвався на міні, встановленій німецьким підводним човном U-75. іще до свого сімнадцятого дня народження.

– Розкажіть мені про війну, дядьку Стен, – просив Гаррі, усвідомлюючи, що це займе чоловіка на кілька сотень ярдів.

– Ми з твоїм татом приєдналися до Королівського Ґлостерширського полку в один і той же день, – базікав Стен, торкаючись картуза, ніби віддаючи честь далекому спогаду. – Після дванадцятьох тижнів базового вишколу в казармах Таунтона нас відправили під Іпр воювати з бошами. Коли ми дісталися туди, то переважно ховалися у загиджених пацюками шанцях, чекаючи, аби якийсь вилупок офіцер нам наказав, що за сигналом сурмача маємо вибиратися нагору, прилаштовувати багнети та стріляти з гвинтівок, бо ми атакуємо ворожі позиції.

Після цього наставала пауза, після якої Стен додавав:

– Я був одним із щасливців. Бо повернувся додому з руками та ногами.

Гаррі міг передбачити кожне його наступне слово, але йому залишалося тільки мовчати.

– Ти просто собі не уявляєш, як тобі пощастило, хлопче. Я втратив двох братів, твого дядька Рея і твого дядька Берта, а твій батько не тільки втратив брата, а й батька, твого іншого діда, якого ти ніколи не бачив. Справжній чоловік, який може вихилити пінту пива швидше, ніж будь-який вантажник, котрого я будь-коли зустрічав.

Якби Стен поглянув униз, то побачив би хлопчика, який губами повторює його слова, але сьогодні, на подив Гаррі, дядько Стен додав фразу, якої зроду раніше не промовляв:

– І твій батько досі був би живий, якби командування мене послухалося.

Гаррі раптом нашорошив вуха. Смерть його батька завжди була предметом розмов пошепки й упівголоса. Але дядько Стен затнувся, ніби втямив, що бовкнув зайвого. «Можливо, наступного тижня», – подумав Гаррі, нагнавши свого дядька і крокуючи з ним нога в ногу, ніби вони були двома вояками на параді.

– Отже, з ким сьогодні грає «Сіті»? – поцікавився Стен, повертаючись до сценарію.

– З «Чарльтон атлетик», – відповів Гаррі.

– Та вони – шевці, а не футболісти!

– Але минулого сезону вони нас розбили, – нагадав Гаррі дядькові.

– Їм просто пощастило, якщо хтось захоче мене про це запитати, – відрубав Стен і знову стулив пельку.

Коли вони дісталися до входу в порт, Стен зареєструвався, перш ніж вирушити на своє робоче місце, де працював із гуртом інших вантажників, жоден із яких не міг дозволити собі запізнитися хоч на хвилину.

Безробіття перебувало тоді на найвищому рівні, а біля брами завжди вешталося занадто багато молодиків, готових зайняти вакантне місце. Гаррі не пішов за своїм дядьком, адже знав, що коли попадеться на очі пану Гаскінсу, то отримає по шиї, а потім ще й копняка від дядька за те, що роздратував його. Замість цього він подався у протилежний бік.

Насамперед суботнього ранку Гаррі навідувався до Старого Джека Коломазя, який жив у залізничному вагоні на іншому кінці верфі. Він ніколи не розповідав Стенові про ці візити, адже його дядько попереджав, що дідугана треба уникати за будь-яку ціну.

– Та він ванну не приймав уже впродовж багатьох років! – казав чоловік, котрий мився лише раз на квартал, та й то лише після того, як мати Гаррі скаржилася на сморід.

Але цікавість давно взяла гору, й одного ранку Гаррі підкрався до залізничного вагона навкарачки, піднявся і зазирнув у вікно. Старигань сидів на лаві першого класу й читав книжку.

Старий Джек озирнувся до приблуди і запросив:

– Заходь, хлопче.

Гаррі стрибнув униз і кинувся навтьоки, аж доки не дістався до вхідних дверей своєї оселі.

Наступної суботи Гаррі знову підповз до вагона й зазирнув досередини. Старий Джек, здавалося, міцно спав, але Гаррі почув, як той несподівано запитав:

– Чому б тобі не зайти, хлопче? Я не кусаюся.