Джеффрі Арчер - Лише час підкаже

Мушу зізнатися: я зовсім не очікувала, що все станеться так швидко. Коли він скінчив, я зникла у ванній, а він сидів на краєчку ліжка та курив цигарку. «Може, вдруге буде краще», – подумала я.

Але коли повернулася до кімнати, то його вже як корова язиком злизала. Маю зізнатися, що була розчарована.

Я, можливо, відчула більшу провину за те, що зрадила Артура, якби він не виблював на мою спідницю на зворотному шляху до Бристоля.

Наступного дня я розповіла мамі, що сталося, не приховуючи, хто був тим хлопцем. Адже вона з ним усе одно не зналася і навряд чи зустрінеться. Мама сказала, щоб я стулила пельку, позаяк не хотіла скасовувати весілля, і навіть якщо я виявлюся вагітною, ніхто ні про що не здогадається, адже ми з Артуром поберемося іще до того часу, як хтось помітить зміни в моєму організмі.

Мені сказали, що мого батька вбили на війні.

Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нічого, окрім того, що він служив у Королівському Ґлостерширському полку і його вбили у боях на Західному фронті усього за кілька днів до укладення перемир’я. Бабуся ж розповідала, що мій батько був хоробрим чоловіком, і коли ми якось залишилися самі в будинку, вона показала мені його медалі. Мій дідусь рідко пропонував почути свою думку про будь-що, але він і глухим був як пень, тому, можливо, навіть не почув цього запитання. Єдиним іншим чоловіком у родині, якого я запам’ятав, був мій дядько Стен, котрий зазвичай сидів на чолі столу за сніданком. Коли він виходив щоранку, я здебільшого напрошувався прогулятися з ним до міських доків, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалі, був сповнений пригод. Торговельні кораблі, що прибували з далеких земель, розвантажували зі своїх трюмів рис, цукор, банани, джут і багато інших речей, про які я зроду навіть не чув. Після того як трюми порожніли, їх завантажували сіллю, яблуками, оловом і навіть вугіллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, і дратувало мою матір). А потім кораблі знов зникали у невідомій далечині.

Мені завжди хотілося допомагати дядькові Стенові розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранці, але він лише реготав і промовляв:

– На все свій час, хлопче.

Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.

Коли мені виповнилося шість років, мене відправили до Меррівудської початкової школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс від школи, коли все, що мені потрібно, я міг дізнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пішов, якби моя мати не затягнула мене до самої брами, лишила там і повернулася аж о четвертій пополудні, щоб забрати додому.

Я не здогадувався, що в мами є й інші плани на моє майбутнє, які не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку біля брами, я стовбичив на подвір’ї, доки вона не зникала з поля зору, а тоді мчав до доків. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до воріт школи, коли мама приходила забирати мене. Дорогою додому я розповідав їй усе, що буцімто робив у школі того дня. Я добре вмів плести небилиці, але незабаром вона виявила, що всі мої оповідки – вигадка.

Один чи двоє хлопців з моєї школи також зависали на доках, але я тримався від них подалі. Вони були старшими та дебелішими за мене і не проминали нагоди дати мені стусана, якщо я траплявся їм на очі. Мені також доводилося остерігатися й пана Гаскінса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав мені копняка та погрожував:

– Якщо іще раз побачу, що ти тут вештаєшся, лобуряко, то все розкажу директору.

Іноді Гаскінс вирішував, що бачив мене аж занадто часто і повідомляв-таки про це директорові, який періщив мене паском, перш ніж відправити назад у клас. Мій класний керівник, пан Голкомб, ніколи не нарікав, якщо я не з’являвся на його заняття, але він був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свій гнів і тиждень не видавала мені мої півпенні на особисті потреби. Але, незважаючи на випадкові лупцювання старших хлопців, регулярні екзекуції директора та втрату кишенькових грошей, я не міг опиратися звабі доків.

Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався біля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Він мешкав у занедбаному залізничному вагоні на краю забудов. Дядько Стен радив мені триматися подалі від Старого Джека, адже той начебто дурний і брудний старий волоцюга. Та він не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навіть чистішим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що він також не був і дурним.