Джеффрі Арчер - Лише час підкаже

Після того як вона нас відпустила, я не пішов додому, а шугонув до доків, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмію читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи і зайняв своє місце у класі пана Голкомба.

Учитель не міг приховати свого здивування, коли побачив, як я всівся у першому ряду, але іще більше зачудувався, коли я вперше в житті звернув увагу на вранішній урок.

Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, і вже за кілька днів я міг написати всі двадцять шість літер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б мені, коли я повертався додому вдень, але, як і всі інші члени нашої родини, вона також не вміла ані читати, ані писати.

Дядько Стен якось примудрявся надряпати свій підпис, і хоча він міг сказати, яка різниця між пачками цигарок «Віллс стар» і «Вайлд вудбайнз», я був на сто відсотків впевнений, що насправді напис на етикетці прочитати він не міг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав літери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тільки міг знайти. Дядько Стен, здається, не помічав, що подерта газета у вбиральні завжди була обписана.

Після того як я освоїв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кількома простими словами, як-от «собака», «кішка», «мама» і «тато». Саме тоді я вперше запитав його про свого батька, сподіваючись, що він зможе хоч щось розповісти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але він дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень він написав для мене перше слово з чотирьох літер на дошці: «клас», а потім і з п’ятьох – «школа», і з шістьох – «книжка». До кінця місяця я вже міг написати перше речення: «Десь чув, що той фраєр привіз їхньому царю грильяж та класну шубу з пір’я ґави», в якому, як зазначав пан Голкомб, містилася кожна літера абетки. Я перевірив і виявив, що він має рацію.

До кінця визначеного терміну я вже міг написати «гімн», «псалом» і навіть «хорал», хоча пан Голкомб і далі нагадував мені, що треба вимовляти не всі написані літери. Але потім ми розійшлися на вакації, і я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, і сталося б, якби місце вчителя не зайняв Старий Джек.

У п’ятницю ввечері я прийшов на репетицію хору на півгодини раніше, адже знав, що мені доведеться пройти іще одне прослуховування, аби залишитись у хорі. Я сидів мовчки на лаві в марній надії, що панна Мандей візьме когось іншого іще до того, як викличе мене.

Перше випробування я пройшов, як казала панна Мандей, блискуче. Нас усіх попросили прочитати «Господню молитву». Для мене це не було проблемою, бо я знав її напам’ять, адже моя мама щовечора уклякала біля мого ліжка й повторювала знайомі слова, перш ніж вкрити мене ковдрою. Проте наступне завдання панни Мандей виявилося набагато складнішим.

Тепер, наприкінці другого місяця наших занять, від нас очікували, що ми гучно читатимемо псалом перед усім хором. Я вибрав сто двадцять перший псалом, який також знав напам’ять, бо часто співав його в минулому. «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога» [4] Переклад Івана Огієнка. . Я міг хіба сподіватися, що допомога прийде саме від Господа. Хоча мені й вдалося розгорнути книгу псалмів на правильній сторінці, позаяк я уже навчився рахувати від одного до сотні, я боявся, що панна Мандей усе ж второпає, що я не стежу в кожному куплеті рядок за рядком. Якщо вона щось і запідозрила, то себе не видала, тому я лишився на хорах іще на місяць, тоді як двійко інших негідників – це її слово, бо я не знав, що воно означає, поки не запитав пана Голкомба наступного дня, – вигнали до решти громади.

Коли ж настав час відбути третє й останнє випробування, я був уже до нього готовий. Панна Мандей попросила усіх, хто залишився, виписати десять заповідей у правильному порядку, не звертаючись до книги «Вихід». Реґентка заплющила очі на те, що я написав «крадіжку» до «вбивства», не зміг написати «перелюб» і, звісно, не знав, що це означає. Лише після того як іще двох негідників витурили навіть за менші злочини, я збагнув, наскільки винятковим мав бути мій голос.

Першої неділі посту панна Мандей оголосила, що вибрала трьох нових дискантів, або «маленьких янголяток», як преподобний Ватт звик про нас казати, які приєднаються до її хору, а решту відкинули за вчинення таких непростимих гріхів, як балаканина під час проповіді, смоктання льодяників і, як у випадку двох хлопців, гра в каштани під час «Пісні Симеона».