Володимир Лис - Обітниця

– Блін, відлити захотів – жуть, – сказав чоловік. – А обидві кабінки, і чоловіча, і жіноча, зачинені. Во засрані мудаки… І мудачки. Я й подумав, що класно буде відлити під самим замком. Хіба нє? Блін, а ти ж мені, старий, самий кайф перебив. Нє, пожди, я таки напою тебе хоч пивом.

Але Антонові не захотілося ждати, доки чоловік, на пальці якого він помітив масивного персня-печатку, опорожнить свого сечового міхура. Коли той відвернувся, Антон бочком-бочком став собі віддалятися від замку. Той нависав і над площею, і над «Королівською вартою», з якої чути було голоси й ждала повернення хахаля донька самого Воронкевича.

Антон не знав, що доки він обходив замок, його невістка гасила в собі тривогу, яка дедалі більше наростала. Майнула думка: «А раптом він і не повернеться, раптом щось вирішив зробити з собою?». Вона чула, що сказали свекрові по телефону про якийсь борг, який треба повертати. Бачила його збентеження, ніяковість, які намагався приховати. Навіть страх прочитувався ув очах. Заспокоювала себе – нічого не станеться, пройдеться, заспокоїться та й по всьому.

Вона заганяла тривогу кудись у глибину.

Сьогодні вперше свекор щось приховав од неї. Раніше, навпаки, ділився геть усіма звістками, задумками й таємницями. Іноді Калині навіть здавалося, що все те Антон Трохимович виставляє напоказ, мовби і її запрошує оголювати душу. Хоч він жодного разу не допитувався, що та де з нею сталося, але їй дуже часто самій хотілося розказати, де й кого зустріла, з ким про що розмовляла. Не боялася відкрити свої сумніви. Взагалі їй було добре й затишно з татом – так вона іноді навіть подумки його називала. Бо тато-свекор був для неї справжнісіньким батьком, набагато ліпшим за рідного п’яничку, колись колгоспного їздового, який у сімдесят із хвостиком віддав Богу душу. Калина гірко всміхнулася, коли читала в газетах чи дивилася по телевізору ідилічні репортажі про дружні багатодітні сім’ї, де кожен турбується про іншого. В їхній сім’ї дітей було одинадцятеро, ще двоє померли малими, і то було справжнє пекло – вічні сварки за одяг і взувачку, за шматок хліба, збиткування старших над меншими, материні дорікання батькові за пропиту допомогу на дітей, бійки між обома батьками, котрі нерідко закінчувалися новою пиятикою. Рано починали пити й діти.

Калина була сьомою дитиною в їхній сім’ї.

Іноді вона думала, що її врятувало дивне ім’я, на якому колись наполягала її бабуся. Бабусі давно немає, а вже пізніше Калина дізналася, що таким було бабусине псевдо часів повстанської боротьби. І зрозуміла, чому батько так не любив тещі, яка зрідка навідувалася до них із сусіднього села. У бабусі була своя таємниця, захована так далеко і так старанно, що ніхто майже не знав.

Калина не раз думала, як їй неймовірно пощастило – вирвалася з того сімейного пекла, того казана, в якому могла зваритися і її доля. Як найбільшу реліквію вона зберігає давній номер обласної газети з оголошенням про набір в училище, де пропонують обрати професію ткалі. Вчилася в Лучеську.

Калина наказала Ромчику лягати вже спати, а сама вийшла на вулицю. Її обдала вечірня прохолода, і вона подумала, що вже осінь, час купувати синові зимові черевики. І тут побачила, що на другім боці вулички ще хтось стовбичить. Свекор? Ні, постать жіноча. Жінка, очевидно, побачила Калину, бо рушила до неї:

– Кого чекаєш, Калинко? – спитала сусідка Олена Платонівна.

– Тата. Він вийшов прогулятися, і щось довго немає.

– Як добре, що ти, Калино, називаєш свекра татом навіть позаочі, – сказала Олена Платонівна.

– Бо він цього заслуговує, – відповіла Калина.

– Авжеж. Антон мені завше подобався. Коли ми обоє осталися самі, нас навіть сватали сусіди. Тільки ж обох за ворота не пускала пам’ять.

Калина подумала, що Олена Платонівна була б їй доброю свекрухою, хоч і на покійницю гріх було скаржитися. Хіба що зачасто повчала. Але ж вона була вчителькою…

– Останній мій вечір тут, – сказала Олена Платонівна.

– Останній? – Калина мимоволі здригнулася, але відразу подумала, що треба перепитати. – До дочки їдете гостювати?

– Назовсім їду, – Олена Платонівна зітхнула. – Вже й будинок продала.

– А я й не знала, – сказала Калина.

Олена Платонівна відповіла, що вона й сама не знала, що так учинить. А трапилося. Думала завтра вранці зайти попрощатися. А дарма так думала, бо ж Калина, певне, зранечку піде на роботу. Добре, що ось так зустрілися. А їде вона справді до дочки у Вінницю, тільки вже назовсім. Давно кликала туди, а вона все відкладала. Дещо з речей зять уже забрав, по решту приїхав сьогодні. Зранку й вирушають.