Володимир Лис: Обітниця

Він підвівся, сказав:

– Ходімо, мо’, щось поможемо мамі Калині.

– Посуд вона вже помила, – сказав Ромко.

– То й що? Ходімо.

Антон пішов до Калини, заспокоїв, що в нього все нормально, що ніц не болить. І тут йому захотілося лишитися самому, але не в будинку, а поза ним. Він дочекався, коли внук піде до своєї кімнати, бо цього разу вечірнього моціону вдвох не хотілося. З’явилася підозра, що внук щось спитає про той дзвінок. Про борг, якщо чув слова… А може, й не чув… Дарма, піде сам.

Антон вичовгав надвір, потім вибрався на сусідню вулицю. Вона була порожньою. Тільки світилися обіч неї ліхтарі. Нависав над вулицею замок. Антон подумав, що ніколи не був усередині замку ввечері. Певне, там зараз і немає нікого, хіба сторож. Та й удень був ну, може, разів зо п’ять чи трохи більше. Колись, як показував замок доньці, а потім синові. Відтак вони самі ходили, якщо хотіли. Та не надто й хотіли. Замок був для них, котрі жили коло нього з раннього дитинства, як щось само собою зрозуміле, як те, що існувало поруч завжди і ще існуватиме. Старе, вічне, але й звичне. Майже таке, як дерево в саду чи костьол на вулиці неподалік.

Антон обійшов довкола замку. Коло будинку, одного з двох на вузенькій вуличці, ще вужчій, ніж їхня Обітниця, завалував пес. Той собацюра справді не гавкав, а валував, надривався. Нехай би вискочив і його вкусив. Може б, відшматував пам’ять.

Озвалися сторожові пси на базарі. Понісся довгий ланцюг гавкоту. Виходило, що він підняв тривогу, а тривога йому ні до чого. Зайва, як стає зайвим він сам. Світові й самому собі. Він досі думав, що світ не знає його таємницю, а виходить, що знає. Якщо навіть хтось один, то це вже не таємниця. Він і сам про неї забув. У такому вона минулому, що й забув.

«Чи намагався забути?» – Антон гадав, що загнав свою пекельну тайну (досі й не була пекельною) десь так далеко, звідки й сам би не міг дістати. Бач, а виявилося, що її сховати не можна. То неймовірно, але так. Звісно, він знав приказку «Поле бачить, а ліс чує». Виходить, що великий, абсолютно безлюдний ліс почув. А може, й побачив.

«Не я перший почав те, що сталося», – подумав Антон.

Він уже закінчував обхід замку. Підійшов до зачинених воріт, добре підсвічених ліхтарями обіч. Мо’, вдень прийти й десь сховатися в замку, хай потім знайдуть його кістяк, як знайшли колись чиїсь там останки… І тут збагнув, що сховку для нього там не буде. Ніде не буде.

Антон постукав у ворота. Хай хтось вийде і забере божевільного діда або просто насварить на нього. А може, й володар замчища не знати з якого століття…

– Зачинено, пане, – почув за спиною голос. – Навіть сам князь Любарт о такій порі екскурсій не проводить.

Антон оглянувся і переконався, що то не мертвяк якийсь із замку ожив і не примара подає голос. Перед ним стояв чоловік років сорока в темно-синьому костюмі і при краватці, тільки вже, видно, добре назюзяний, певно, з ресторану «Королівська варта», звідки долинають гучні голоси.

Антон зніяковів. Що справді подумав про нього цей чоловік? Але на заміну похмурості вперше за вечір прийшла веселість. Наче клюнула в тім’я й розлилася всім тілом.

– Перевіряю, паночку, чи ворота справді зачинені, – сказав Антон. – Таки зачинені, можете переконатися.

– Ще скажи, що ти сам князь, – пробурмотів чоловік.

– А чом би й ні, паночку.

– Ти такий князь, діду, як я Біл Ґейтс, – сказав п’яний чоловік при краватці. Тепер Антон розгледів, що краватка червона.

– То я піду? – Антон подумав, що в халепу ще, здається, не втрапив тут, на призамковому майдані, та й чоловік не з тих, що буде вимагати гроші.

– Йди, я дозволяю. Я сьогодні добрий, – п’яний захитався. – А хоч – горілочкою пригощу? Тут і «Польська виборова», і «Смірнофф» та «Абсолют» є… І самогонка навіть на замовлення. Хоч самограйчику?

– Я так пізно не п’ю, – сказав Антон.

– А я п’ю, дідуль, п’ю, бо є причина й радість є, – чоловік ударив Антона по плечу, аж той мало не присів. – Бабу класну зняв. Донька самого Воронкевича. Проститутка і хвойда, але донька Воронкевича. Блін, та тобі, певно, до дупи, хто такий Воронкевич… Во щасливі люди… Не хоч шнапсу, можу пивком пригостити. Місцеве. Що-що, а в славному Лучеську хоч пиво полюдське. Ходім? Представлю як князя Любарта чи як самого короля Вітовта. Хоч вони й не знають, що Вітовт так і не здобув корони…

– Дякую, я й пива не п’ю, – сказав Антон.

Але перш ніж відкараскатися від щедрого чоловіка, котрий підчепив дочку самого Воронкевича, він мусив вислухати, чого майбутній володар доньки якогось там, певно, багатого новітнього пана (вона ж повія і хвойда) вибрався з ресторану.