Володимир Лис: Обітниця

Із вікна свого будинку Антон Личак побачив, як вулицею до їхніх воріт наближається якийсь хлопчисько, підліток років дванадцяти, а може, й менше, не розбереш, малий хлопака – і все. Але хлопець не пройшов повз ворота, а спинився, щось дістав із кишені, кинув у поштову скриньку й, підстрибуючи, рушив далі, та відразу пришвидшив ходу, наче втікав, учинивши шкоду. Що він кинув? Останнім часом, про те й кажуть по телевізору й пишуть у газеті, яку купує син заради телепрограми, на подвір’я вкидають димові шашки, навіть гранати, щоб помститися за щось, а то й просто так, заради розваги. Часи настали непевні. Знаходять вибухові пристрої і в поштових скриньках. Але хлопець явно вкинув щось маленьке, схоже на конверта. Листа? Проте листи пересилають, а не приносять, правда, останнім часом ніби не мають звички писати. І до нього ніхто не пише, а якщо треба, то донька Леська, котра живе в Києві, дзвонить по мобілці.

Антон вирішив піти подивитися. Вичовгав надвір, а тут його наздогнав онук.

– Діт (він так вимовляє), ти куди? Гуляти? Ходім удвох?

Ромко любить гуляти з дідом, тоді основна його мета – замучити запитаннями. Звичка не минула й коли до школи став ходити. Або волів розказати якусь свою теорію, чого у світі щось відбувається так, а не інакше. Чого дерева такі різні, як і люди…

– Піду, пошту гляну, – вдовольнив онукову цікавість Антон.

– Я зара сам.

І Ромко помчався до воріт, дістав зі скриньки таки листа. Урочисто вручив дідові. Антон поглянув на конверт. Там стояла їхня адреса, виведена розмашистим почерком, а от зворотної не було. Чого б то? Може, сваха так учудила? Але вона послала б листа поштою.

– Йди собі, – повернувся Антон до внука.

– Хто то нам написав? – Ромко, як та цікава сорока, заглядав дідові в руки. – Тітка Леся чи твій друг?

– Тітка Леся не пише листів, а мій друг умер ще п’ять літ тому, – Антон несподівано, проти своєї волі, вимовляв слова сердито. – Йди собі. Я й сам прочитаю.

– Татові чи мамі? – Ромка, видно, аж розпирала цікавість.

– Шмаляй собі, причеписько, – Антон те вимовив уже тепліше, бо чого б йому гніватися?

Ромко незадоволено шморгнув носом і поплентався. Видно, що йти йому неохота. Антон ще раз глянув на листа й завважив, що той адресований не синові чи невістці, а саме йому, Антонові. Антонові Личаку, який живе в Лучеську на вулиці Обітниці. Він розірвав конверт, дістав пальцями, що раптом затремтіли, маленький аркуш. І на ньому вгледів один-єдиний рядок друкованих літер, вочевидь набраний на комп’ютері. Прочитав раз і вдруге: «Час повертати борг».

«Що за дурня? – подумав Антон. – Який іще борг? І хто це писав?»

Відповіді не було. Який іще борг час повертати? Ні в кого він нічого не позичав, ані рублика, чи то гривняка. То кому й що винен?

Антон постояв якийсь час на доріжці, що вела од воріт до ґанку. Йому стало досадно і тривожно. І несподівано зимно. Наче за плечима постала його, тільки його, Антонова особиста зима. Він мимохіть озирнувся. Зимі ще приходити рано, ще тільки сватається на осінь. І вітру зовсім немає. У садку анішелесь. То чого зимно? Невже тому, що не знати чого, з доброго дива тривогу посіяв незрозумілий лист, якась дурна писулька, чийсь недолугий жарт, збиткування над старим дідом… Пес йому в ноги, тому злому дурнякові. Але досада, тривога й холод раптом переплелися в дивний, щораз міцніший і тугіший, волохатий, наче спресований із жорсткої волосіні, клубок. Той клубок у нього всередині й на руках, ним стають два клапті паперу – конверт і сам лист. Антон поспішно запхнув листа з єдиним у три слова реченням до конверта й сховав у кишеню.

Ромко, його найменший і найулюбленіший онук, вже встиг засісти за свої комп’ютерні стрілялки. Ромко – так його дід називає, а в невістки Калини він – Ромчик. Малий до свого ймення ставиться трохи іронічно, а от маминим страшенно пишається, каже, що ні в кого такого немає. Але раніше, коли мама за якусь збитошність ставила його в куток, Ромчик-Ромко відразу брався виспівувати: «Одна Калина за вікном», переінакшуючи далі: «Одна Калина за столом», і ще далі: «Одна Калина, що додому йде сама». Мама сердилася, бурчала, казала, що спів не допоможе, а коли замовкав, приходила й питала, чого це Ромчик перестав співати.

– Тільки вільна людина може співати таку пісню, – сказав якось Ромчик, натякаючи, що час його звільнити від покарання.

– Я сьогодні ще не грався, – сказав онук, коли дід став у нього за спиною, і уточнив: – По-справжньому.